правду, мене кортить купити в тебе помірок під горою. Ти менї відступи помірок, а я тобі підпишу, що межи нами злагода, що я заспокоєний. Однако той помірок тілько не варта, нїхто би тобі за него тілько не дав.
Грициха скричала:
— Я не зволяю! Що то за якесь ошуканство?! Ти, Коропе, не підходи менї чоловіка: в мене дїти є. Ми годуємо з того помірочка дїтей тай себе. А ти, Грицю, най тебе Бог боронить! Гей люде! Що сей загадав? що сей загадав? Хоче мене з дїтьми з торбами на старість пустити. Сьвітку ти мій гіренький!
— То не силувана річ. Я собі своє пошукаю: роблю цесию на банок та най вас лїцітує.
Грициха впустила веретено тай ухопила ся обома руками за одвірок:
— Як то може бути? Пане начальнику! Таже ви війт у громадї, а ви мовчите?! Куда-ж се? Гей люде добрі! Та я через лайдака аби-м з дїтьми з хати забирала ся? Таже, адїть, ми калїки!
— Вічні калїки! — додав Гриць.
— Він що недїлї піячить, а я з дїтьми караю ся та на старість піду попід чужі плоти?! Наробив довгів, а мене з дїтьми в старцї пускає. Таже вас громада війтом настановила, абисте робили право межи людьми. А ви за бідними людьми, за калїками не хочете обстати?
— А якже-ж я обстану, — відповів війт, — заплатю за вашого чоловіка, чи як?
— Та хто вам каже платити? А як? Аби не було припору лайдакови, що пускає дїти в жебри? На що ти дїти наплодив?!
Війт озлобив ся:
— Мовчи, бабо, не теремкоти менї тут! Тут ґмінська канцелярия, не коршма! Тут урядкує ся!
Грициха на такі тверді слова, а ще урядовою бесїдою, притихла, але журу свою виливала далї перед Семенихою на пів шепотом:
— А дивіть ся, сусїдо, наплодив ворог дїти та хиба йди до дому та ший торби на него і на себе. Таже дїти не просили ся на сьвіт.
