— Я тебе в гріб загоню? Ти менї таке вповідаєш? Таже я би тобі свого здоровля вдїлила, якби могла. А ти-ж не знаєш, що нас чекає після твоєї голови? Ти не знаєш, що дїти небіжчика Гаврила та валяли ся цїлий місяць як песята попід людські плоти?
Тимчасом у сїнях зачали розмову. Зразу шепотом, а потім чим раз голоснїйше.
— Біда, мой, мужикови, — говорив великий Микита. — Так узяли єго в крепи, що й умерти нїяк. Заслаб чоловік тай лиш чекає, коли надійде смерть та дух із него випре, аж тут: не сьмій умирати тай решта.
— Ану, аби так пани або Жиди, — сказав малий Микита, — то хоть най усї вимирають що до ноги, то нїхто їм не заперечить. Хоть най їх холєра витисне до лаби, то кождому зась.
Тай Дмитро вмішав ся до розмови:
— Або най конає й десять лїт, то вільно. А мужикови нї, бо зараз коштує. Або махай зараз, а нї, то вставай до роботи.
Малий Микита став допікати Дмитрови:
— А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш.
— А ви-ж гадаєте, — відгриз ся Дмитро, — що виховаєте ся з кожухами? От лиш вирне здакуцийник та стягне з плечей.
Великий Микита не зважав на Дмитрову бесїду:
— Ей, та кум Митер порадили би собі. У них лишив ся ще на подї один сардак тай одні чоботи. А кум Митер якби наважили ся вмерти та заждали би під зиму, як на дворі така фуфела, що носа на двір не виказуй. Тодї би вбули чоботи, сардак на себе тай: зажди-ко, жінко, я схочу тобі води принести. Та намісь води та зашиють ся в сїно, а в сїнї вмруть може лїпше, як другий на постели.
— Коби то сїно! — сказав Дмитро. — А то ворог обчистив мене сегодня геть із усего. Я просю ся: Лишіть хоть сїно, таже в мене вівцї, що я їм у зимі їсти дам? А вівцї держу на податок. А він менї вповідає: Не жури ся,
