От і все, що дізнав ся Гриць від Петра. А надто Петро наче бояв ся: Гриць був такий страшний. Петро дивив ся більше на образ, як на слабого. На тім образї був змальований на склї сьв. о. Николай із зачудуваними очима. Але Гриць мав прихильність до Петра ще від тодї, як Іваниха розповіла єму за допись. Він вдивив ся на Петра сльозавими очима тай прошептав:
— Нема… нема вже менї виходу. Ой нема. Я чоловік старий: уже віджив своє. Час у яму.
Оглянув ся боязко по хатї, наче би зрадив якусь велику тайну тай бояв ся, чи хто не підслухує єго. Та в хатї нїкого не було і, окрім Петра, нїхто сих слів не чув. Гриць зітхнув. Обернув ся з трудом горілиць, влїпив очи в стелю тай спровола процїдив крізь зуби:
— Ой коби то… коби то вмерти… так як люде.
Лежав нерухомо на постелї з очима зверненими на стелю. Пізнати було, що він думає щось багато, що всякі мрії снують ся єму по голові. Лице єго прибрало супокійний хоть сумний вигляд, сльозаві очи блищали. Пізнати було, що він дивить ся і нїчого не видить, бо цїлий занятий тими мріями. Петро сидїв тихо, не рушав ся, бо був переконаний, що Гриць марить про щастє.
Не лиш кождий нарід має свою бесїду, але й кожда суспільна кляса має хоть своє нарічіє. Не в тім річ, як виговорюють слова, але як їх розуміють. Для приміру — слово: дім. При сїм слові в'явить собі чоловік, що зріс у великім містї, кількаповерхову каменицю, а мужик нагадає собі низьку хату, соломою пошиту. Коли би хтось ужив сего слова так, що воно мало би викликати на слухачеви якесь чутє, то иньшого чутя зазнав би чоловік, що зріс у містї, а иньшого той, хто виховав ся на селї. Тай навпаки: кождий з них розповідати-ме инакше за свої чутя.
Гриць хотїв умерти, бо чув ся вже зайвим на сїм сьвітї. Але хотїв умирати так, як люде, не крадьки. Хотїв розстати ся з родиною так, як розстає ся після празнику батько з родиною, відданою на друге село: тобі тут жити, а менї там; оставай ся здорова.
Гриць уявляв собі ту хвилю, коли слабий чоловік говорить до своєї родини:
