і доки дївки не повіддають ся, доти ти, стара, збираєш полїтки. А в хатї маєш сидїти, поки живота твого. Син має тебе вдержувати тай похорон тобі справити, бо я єму найбільше відказав. По моїй смерти, як дївкам лучать ся люде, віддавай їх тай віддїлюй їм пайки.
При сїм слові Гриць нїби відчуває, що найстарша донька, Василина, вже не дуже за ним жалує. Там, у серци глибоко, в самім кутику, ворушить ся несьвідомо в неї бажанє, щоби дьидя довго вже не карав ся на сїм сьвітї, щоби пішов там, куди справив ся. Однако з сего не вийде. Вона має на прикметї парубка. А парубок як учує, що дьидя відказав їй помірок під горою, то зараз у пару недїль засватає. Вона віддїлить ся від ненї тай стане сама ґаздувати.
Гриць нїби почуває, що Василина так собі в серци бажає, але се єго не гризе. Адже живий живе гадає. Він рад іще з того, що так є, бо відтак люде говорити-муть:
— Адї, Василина Грицева вже віддає ся. Тай не дивно. Небіжчик лишив маєток тай дїти мають на чім ґаздувати.
Отакі то були Грицеві мрії. Петро сидїв тихо, щоби єму тих мрій не розігнати. Але Гриць не довго марив. Махнув рукою тай прошептав:
— Та що з того!
Нагадав собі мабуть, як тепер є. Помірків тих уже давно всїх нема. Лишили ся два, але й з них більша половина спродана, у чужих руках. І тота кришка сегодня-завтра не єго. Довги на нїй такі, що й сто лїт жий, то тілько не приробиш. Щоби сяк-так оправдати себе перед родиною, удавав, що ще не вмирає. Але був переконаний, що єму нїхто не вірить тай що — хоть би й подужав — то нїчого не порадив би.
Гриць умер із початком осени, саме в найкрасшу пору, коли на дворі нема нї лїтної спеки, нї осїнної слоти, коли сонце на погіднім небі гріє тай не пече, а легесенький західний вітер обриває зжовкле листя з дерев.
