— Тут, чоловіче, треба бути обережному — це город! — проказав слїпий і знов почав грати на лїрі, приспівуючи старечим голосом:
Уже тепер правда — правда вже померла,
А щира неправда увесь сьвіт зажерла!…
А Карпо бідкаючись мовив:
— Дома хлїба не має… дїти голодні… хата не топлена…
— То приставай до нас! — проказав калїка до Карпа.
— Чого?
— Старцювати…
— Так я-ж не калїка?
— То що?
— Усяк же скаже: ач який лобуряка, робити не хоче та по дворах тільки ходить, виглядає, щоб де-що вкрасти.
— Одні скажуть може й так, а другі: гірко йому, мабуть, довело ся жити у сьвітї, коли пішов старцювати.
— Нї, не пристану…
— Як знаєш…
— Ох! — важко зітхнув Карпо.
— Павле! — промовив слїпий.
— Га! — озвав ся калїка.
— Дай з торбини цьому чоловікови декільки шматків хлїба задля дїтий…
— Що це ви, дїду!… Нїколи в сьвітї не візьму від старця!
— Та я не тобі даю, а дїтям… Хиба тобі краще, як дїти попухнуть з голоду?… Візьми, добрий чоловіче, та неси дїтям…
Мов живі перед Карпом стояли його дїти і йому навіть чуло ся, наче вони просять у нього хлїба, простягаючи свої маленькі рученята… Карпо й собі простягнув руку і взяв від слїпого старця декільки шматків хлїба, встав і хитаючись мов пяний потяг шляхом до дому…
А в вечері на постоялому „пан“, „салдацька шинеля“ та „парусовий поджак“, сидючи біля столу гуляли у карти і смакуючи тягли червоне вино.
— Нї в кого лекше не заробиш, як у хахла, — казав „парусовий поджак“. Стоїть сьогодня на базарі один, гави ловить та
