Сторінка:ЛНВ 1905 Том 31 Книжка 9.pdf/5

Хрест високий марою здаєть ся
Й хуртовина серпанком лягла.
І з могили до вікон кімнати
Зимний вітер що хвилї летить.
Білим снїгом гилля все убрате,
Та що хвилї йому шелестить:
„Тиха, тиха маленька хатина!
Бач, нїкого там вже і нема.
Там не вгледиш сумної людини,
Котра з горем була все сама“…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Видно впину нема хуртовинї

І розваги ця ніч теж не зна.
Там під снїгом в тїсній домовинї
Одинока й тепера вона…

 

VI. НІЧ.

Темно — не темно… тихо — не тихо…
Ледви примітно природа вся диха,
Дивна задума її проняла.
Не чути розмови зеленого листу.
В чарах нїміє і поле і місто;
Землю вже ніч обняла.

Шлях із далеку сріблить ся рікою,
Шовком здаєть ся трава під рукою,
Зорями роси блискучі, рясні,
Білим туманом сади у розцьвітї…
Ночи весняні, найкращії в сьвітї,
Казка чи мрії у снї…

Тихо, так тихо… Неначе хто грає?
Серце забилось, тремтить, замирає.
Серцю без суму так хочеть ся жить,
Хочеть ся нічцї тепер покорить ся.
Нічка весняна всевладна цариця,
Нічка як мить пробіжить.

 

VII.

Ніч. Вода з покрівлї все збігає-ллєть ся,
Місто стало тихе і нїхто не йде.
І нїхто не спить ще — так менї здаєть ся,
А чогось все пильно і давно вже жде.
Нїби то все плаче, миєть ся сльозами;
Стриманим риданнєм повная земля.