Чоловік привів мене в теплу хату, дав якусь драну одежу. Мене почала тіпати пропасниця… Перегодом одігрівся і швидко заснув у кутку на соломі, як убитий.
У сього чоловіка я перебув кілька день. Рана за вухом присохла й швидко гоїлася. Усе було би добре, як би не ноги. Вони були покрівавлені, побиті, поморожені, усі в ранах. Розпухли й покрилися болячками. Я обмотував їх ганчірками і з трудом ходив…
Моя рідна нене! Як би ви побачили свого сина в такому вигляді, то се було би для вас, старенької, найтяжшим у житті ударом… Ваш син, ваш пестунчик, ваші гордощі, обмотує свої гноєві рани брудними ганчірками, носить чуже лахміття і їсть чужий, незароблений хліб, Христа ради…
Нене, нене! Тут же, в сій хаті ви приходили до мене у ночі такою освітленою, такою доброю, такою лагідною, як свята, і казали:
— Синочку мій єдиний! Терпи, як я терпіла все життя. Багато-багато я зазнала горя, а найболючійші за все були мені кривди від тебе… Ти не був злий, але ж необережний, запальний. Не вважав на те, що я твоя мати, що ношу в собі тайну твого життя. Та я все тобі прощаю і молю Бога, щоби по смерти моїй ти не мучився заподіяними мені кривдами…
Правда, моя нене! Я негідний замітати пороху по ваших слідах. Та вже я не той став. Уже розумію глибоку мудрість Китайців, що шанують свою померлу рідню нарівні з богами. Так, так… І для мене лиш той бог, хто дав мені життя… Неню ріднесенька, ви ж тепер мій бог, найбільший з усіх богів!…
У сього доброго чоловіка я переховувався кілька день. Кожда ніч, як і тепер, була для мене турботна й безсонна, а витаючи ранок я промовляв:
— Ще один день для мене. Ще світ і вся божа благодать для мене, бо я ще живий…
Та не забарилась небезпека.
У село прийшли Москалі, розташували свою ватагу по хатах і почали забирати в селян усе, чим можна було прогодуватися.
Добрий чоловік зараз же запріг коні та в ночи відвіз мене далеко в ліс до свого кума, лісового сторожа.
Тут я й оселився.
