Він стоїть на самій межі Парижа, там, де ніжна мягкість дерев парку Монсурі переходить відразу у безнадійний, сірий краєвид передмістя Жантілі — у безліч маленьких кострубатих домиків, розсіяних на далеких, рівних і беззахисних просторах, ніби на краю зовсім окремого світа. Попри нього сходить униз бульвар Келєрмана, кудись у напрямі „Італійських Воріт“, довгим рядком сірих фабричних мурів. Це той останній бастіон Парижа, що поквапно відмежувався від решти світу невеличкими, напів розваленими і порослими травою будівлями, давніми фортифікаціями.
„Японський дім“ попав туди досить випадково. Він станув на самому краєчку студентської дільниці, що з примхи кількох багатих ріжнокольорових меценатів, розташувалася на півдні Парижа. Для „Японського Дому“ місце символічне, бо чи не на краю світа виринули з моря острови азійських нормандів?
Не треба думати, що японський будинок це щось у роді дому з карт, що йото паперові стіни пожовкли і почорніли від довгого ридання парись-
