Україньский народ здавна був дуже охочий до просвіти і за старого ладу по всїй Українї скрізь, при кожній церкві, були нижчі школи, по городах середні, а в Київі була вища школа — академія. Наука в тих школах була тою мовою, якою народ говорив, — україньскою. Народ залюбки в них учив ся.
Та як скасовано україньскі порядки, то звідусїль стали вигонити й україньску мову. Так саме як із суда та з урядових канцелярій, вигнали її й зо школи. Старі україньскі школи або покасували, або завели в них московску мову; по деяких городах, уряд завів московскі школи. Та вони були народови такі чужі, що дїти довго не хотїли в них зовсїм учити ся, а й тодї як учити ся стали, до добра така школа не доводила: вона тільки плодила тих судовиків та писарчуків, що знущали ся з народу та драли з його хабарі.
По селах шкіл не було, — там цего не дозволяли пани. Їм краще було, щоб народ зоставав ся темний, бо як би він зробив ся освіченим, то він не попустив би над собою панувати. Коли-ж часом у якому не паньскому селї і була на велике диво, яка поганенька школа, то з неї знов таки не була добра: учено в нїй по московскому, а народ тої мови не розумів, і нїякого путя з тої науки не було та й не могло бути.
Так і блукав наш народ у темряві і не знав куди вийти. Чув, що йому болить,
