Костилін так і упав з перестраху. А Жилін смієтся, говорит: — То олень. Чуєш — як рогами ліс ломит? Ми єго боімось, а він нас боітся.
Пішли дальше. Уже висожари спускатись стали, — до рана недалеко. А чи туди ідут, чи ні, — не знают. Думаєтся так Жиліну, що по тій самій дорозі єго везли, і що до своіх — верст десять єще буде; а приміти (всказівки) певноі нема, тай ніч — не розбереш. Вийшли на поляну. Костилін сів і говорит:
Як хочеш, я не піду, — у мене ноги не ідут.
Став єго Жилін намовляти.
— Ні, говорит, — не піду, не могу.
Розсердився Жилін, плюнув, виганьбив єго.
— То я один піду, — прощай.
Костилін вскочив, пішов. Прошли они верст чотири. Туман в лісі єще густійше сів, нічого не видно впереді, і звізди уже ледво видно.
Раптом чуют, спереду тупає кінь. Чути підковами за камені чіпляєтся. Ліг Жилін на черево, став до землі слухати.
— Так і єсть, — сюди, до нас кінний іде.
Збігли они з дороги, сіли в корчі і ждут. Жилін підповз до дороги, видит — верховий татарин іде, корову гонит, сам собі під ніс щось мурликає. Проіхав татарин. Жилін вернувся до Костиліна.
— Ну, проніс Бог, вставай, підем.
Став Костилін вставати і упав.
— Не можу, єй-Богу не можу; сил у мене нема.
Мужчина тяжкій, пухлий, зіпрів, та як обвіяло єго в лісі холодним туманом, тай ноги обід-
