Дійшов до ліса, — нікого не стрінув. Вибрав Жилін в лісі місце потемнійше, став відпочивати.
Відпочав, паляничку зів. Найшов камень, принявся знова колодку збивати. Всі руки ізбив, а не розбив (колодки). Піднявся, пішов по дорозі. Пройшов з версту, вибився з сил, — ноги ломит. Ступит шагів (кроків) десять і остановится. „Нічого не вдієш”, думає, „буду тащитись, пока єсть сила. А єсли сісти, то і не встану. До кріпости мені не дійти, а як розсвітає, — лягу в лісі, переднюю, а ночію опять піду”.
Всю ніч ішов. Тілько попались (встрітив) два татарина верхами, — та Жилін іздалека іх почув, схоронився за дерево.
Вже став місяць блідніти, роса пала, близко дня, а Жилін до краю ліса не дійшов. „Ну”, думає, „єще тридцять шагів пройду, зверну в ліс і сяду. Пройшов трийцять шагів, видит, ліс кінчится. Пішов на край — зовсім світло (ясно), як на долоні перед ним степ і кріпость, і вліво, близехонько під горою, огні горят, гаснут, дим стелится і люди коло кострів.
Вглядівся — видит: ручниці блестят, видит, козаки-солдати.
Обрадовався Жилін, зібрався з послідними силами, пішов під гору. А сам думає: „Ізбави Бог, тут, в чистім полі увидит конний татарин; хоть близко, а не уйдеш”.
Тілько подумав — глядь: на ліво, на горбі стоят трох татар, десятини на дві від него. Увиділи єго, пустились до него. Так сердце у него і обірвалось. Замахав руками, закричав, що було духу своім:
