люціонерів, — протилежно революції в листопаді, яку наша партія старанно підготовувала. Безперечно, це так. Не наважуючися ясно висловити свої суто-реакційні думки, Каутський не каже просто, чи заслуговують похвали парижські революціонери 1871 р. за те, що не передбачали пролетарського повстання й не встигли до нього підготуватися, й чи потрібно докоряти нас за те, що ми передбачали неухильне й свідомо йшли йому назустріч. Однак викладає все це Каутський в такий спосіб, щоб викликати у читача як раз цю думку: на комунарів просто впало лихо (баварський орілістер Фольмар колись висловлював жаль з того приводу, що комунари не пішли спати замісць того, щоб брати владу в руки) — і через те вони заслуговують ласки, більшовики свідомо йшли назустріч лиху (завойованню влади), й через це їм не буде помилування ні на цьому, ні на тому світі. Така постанова питання може здатися неймовірною на свою внутрішню недоцільність. Однак вона цілком неухильно випливає зі становиська «незалежних» каутськіянців, що ховають голову в плечі, аби нічого не бачити й не передбачати, й коли роблють вони крок наперед, то лише діставши доброго зтусана в спину.
«Принизити Париж, — пише Каутський, — не дати йому самоврядування, позбавити його стану столиці, обеззброїти його, щоб потім з цілковитою певност'ю відважитися на монархичний державний переворот, — таким було головне завдання Національних Зборів та обраноі ним голови виконавчої влади, Т'єра. З ц'ого становища виник конфлікт, що спричинився до парижського повстання.
