неенергічна людина — Людовик Побожний, всмішки названий Добродушним, ба навіть Ченцем, значно прискорив процес розпаду всесвітньої монархії. Він-бо надав виключної ваги вимогам унутрішньої спільности й надміру поширив вплив церкви на імперські справи, забезпечивши їй, як і цивільному вельможному панству, конституційну участь в управлінні державою. Але заразом він неприхильно був поставивсь проти місцевих інтересів — хоч як їх було обґрунтовано, та й укинув державу в вир унутрішньої боротьби, що дуже швидко розіклала єдину імперську територію на декілька окремих новоутворень, сливе не звязаних, або навіть ворожих одне одному. Може бути, що поширену думку про те, неначе-б Карло Великий вагавсь оголосити Людовика Побожного своїм спадкоємцем, безпосередні джерельні свідчення кінець-кінцем і не стверджують; а проте, читаючи славнозвiсну промову Карла Великого до свого спадкоємця з 11/IX 813 р., дістаємо вражіння, ніби імператор, знаючи вдачу й смаки та адміністративну діяльність Людовика Побожного, як аквітанського короля, у короткій, але рішучій формі висловив свої побоювання про майбутнє. Але знов-же в двірських колах чимало було людей, що зросли в діловій школі Карла Великого й живовидячки чекали змін по його смерті. Адже не дурно люди скаржилися на те, що багато помилок та зловживаннів з боку агентів місцевого врядування безкарні, що багато вільних людей позбавлено цієї їхньої волі, і що намісники та графи сами перетворюються в самостійних володарів; а до цього приєдналася ще глуха боротьба між старшим і молодшим поколінням двораків. Усе це разом узяте, як добре був спостеріг уже сам засновник імперії, назнаменовувало собою початок великої й серйозної кризи для каролінзької держави, скоро лиш станеться в ній сподівана зміна влади.
Переходячи тепер до основної частини мого дослідження[1], я повинен одзначити, що той час, коли правував був Людовик Побожний, найкраще показує, якою мірою успіхи в розвитку освіти тісно звязано з політичною могутністю держави, або точніш кажучи, якою мірою певні політичні стосунки, в котрих — на період по 814 р. — швидко зростаючи, яскраво позначається процес феодалізації каролінзької держави, — скеровують собою зміст і форму цих успіхів.
Особисто з Людовика Побожного, як на свій час, була людина дуже освічена; він поважав наукові праці (як каже Теган[2], він добре знав богословію, вільно володів латинською мовою й розумів грецьку), дбав за те, щоб піднести церковну дисципліну, не аби-як зміцнілую вже за його батька, саме коли тодішні школи досягли були великих успіхів. Та навіть більше, ще р. 822, коли єпіскопи, що засідали на соймі в Аттіньї, радилися, як найкраще поставити освіту клириків, він охоче погодивсь, щоб по епархіях засновано було нову
- ↑ Відповідні джерела та основну допомічну літературу для цього розділу вміщено у загальний перелік їх для всієї праці.й перелік їх для всієї праці.
- ↑ Thegani Vita Ludovici imperatoris, c. 19 — SS. II, 594; M. Bouquet VI, 78: Lingua graeca et latina valde eruditus, sed graecam melius intellegere poterat quam loqui; latinam vero sicut naturalem aequaliter loqui poterat. Sensum vero in omnibus scripturis spiritalem et moralem, nec non et anagogem, optime noverat... Порівняй також розділ 20-й, де мова йде про „ occupatio psalmodiae et lectionum aѕѕiduitas “ Людовика Побожного. — В. Simson, Jahrbücher I, 33 — 46 ; H . Kohl, Annalen des fränk. Reichs 2, 306.
