живе та надіється на Бога“. — При тім поглянула крадьки на Івана.
„Добре, моя люба дитинко“ — відізвався поважно Теофіль — „не дивися ні на богатство, ні на красу та почести, але лише на чесноту, працю та розум. Лише то одно Бог любить, те одно і людям подобається. Ось бачиш, я нічого не мав, а Бог поблагословив мене, що всего маю подостатком. Твоя мама була бідна та і я не багатий, але вона була чесна і ми жили щасливо, що дай Боже кождому так. Як будеш мати на оці лише чесноту, то буде тобі добре, будеш щаслива, буде тебе Бог благословити. Та і я благословлю твої чесні заміри“. — І поцілував свою любу дитину в чоло.
Одного разу заявив Дмитро свою волю поїхати ще до Відня на університет і просив батьківського благословення. Бодай на один рік просив.
„Добре, сину“ — відповів чесний батько. — „Учися всего тепер ще поки ти молодий, але таки булоби найліпше якби ти лишився таки господарем. Є, слава Богу, коло чого господарити, а як Бог позволить, то буде ще й більше. У нас багато є панів, але добрих господарів мало“. Одного вечера нікого не було в хаті, лише старий Писаренко з сином і розмовляли про німців, які то вони мудрі та працьовиті люди. Нараз Теофіль задумався а по хвилі відізвався:
„Знаєш, сину, що хочу тобі сказати. Коли я стану тобі це говорити, то ти може будеш
