„А чи знаєш ти кілько тут є їх? Багато, сину, ти й не вгадавби навіть… Ні більше ні менше, а десять тисячок срібних. Правда, хлопче, що старий вміє складати гроші“ — говорив Теофіль з певною гордістю, весело усміхаючись.
„А звідки ви набрали тілько гроший?“ — спитав по хвилі Дмитро.
„Гм! звідки? — питаєш. Таж знаєш, що я був послом і до сойму і до державної ради. Ті всі гроші, що я діставав як посол складав до купки і аж таку купку, бачиш, наскладав. У Львові і в Відні жив я — як ти сам добре знаєш — по простому, так як дома. Видавав з них лише на те, без чого не міг обійтися“.
Одного дня Теофіль вбрався по святочному і пішов до о. пароха.
„Знаєте, панотче, нам щось придалобся в громаді. Та школа, що ми колись поставили, і за мала та не конче в добрім стані. Ми виставили її тоді осьтак на часочок. Дітий, слава Богу, є багато, бо кожде хоче вчитись, а нема для них місця. Я думавби поставити нову, обширну, муровану. Думаю, що це незле булоби“.
„Та я про те давно вже думав“ — відповів о. парох — „але біда, бачите, нема на те гроший, а люде бідні, не мають звідки і школу удержувати і учителя платити“.
„Гроші, отче парох, дурниця. Гроші найдуться. Я маю гроші на вибудування порядної школи“.
