цілу ту справу. Всі радо пристали на те. Деякі мали готові гроші, а деякі обіцяли позатягати позичку, щоби лише таке добро не випустити з рук. Всі були певні, що коли Писаренко взявся за те діло, то їм нема чого боятися.
На другий день раненько зібрався Теофіль зі сином і пішли оба до пані Саборської. Саборська приняла їх дуже вічливо. По довшій розмові Теофіль сказав:
„Довідалися ми, ласкава пані, що хочете продавати свій маєток. Я думаю, що буде ліпше і хосенійше та більша честь для вас, ласкава пані, якби те все набула громада для себе, ніж як мавби купити який там жид.
„Що? чи ви жартуєте, Писаренку… ви хотілиби купити мій маєток!“…
„Я, не я“ — відповів Писаренко — але громада купилаби для себе. Значить багато господарів купилиби для себе. Я купивби собі лише сам двір, бо цего людям не потреба. В дворі поставивби ось того свого панича, а сам з жінкою доживавби віку у своїй хаті. Це буде честь для вас, а для бідних людий велика користь. Мій син приглядався довший час господаруванню Німців, то дасть тому всему лад“.
„Мені все одно хто купить“ — сказала пані Саборська. — Та це правда, що ліпше булоби, якби те господарство перейшло в руки таки тутешніх господарів. Та коли ми так поважно ту справу беремо, то я не можу затаїти перед вами одного. Не хочу, щоби ви відтак на мене нарікали, бо вас дуже шаную. Спра-
