вом та шкірами. Господь Бог благословив його чимраз то більшим майном. Він був вповні вдоволений своїм щастям. Був — як завсіди — усміхнений. Попри свої старечі вже літа виглядав по молодецьки, всьо його обходило, всьо тішило, сказавби хто — справді молодець. Чи то ходив нераз зі своєю женою, яка все ще молодо держалася, по своїм господарстві, чи коли вийшов на поле і приглядався гарному збіжю, або глядів на пильність в праці та запопадливість своїх дітий — все те було для нього великою втіхою.
Підчас обіду або вечері поважний вісімдесять-літний старець сидів за простим дубовим столом, а вся родина коло нього. Весело та любо гуторили між собою, нераз і весело жартували. А як старий дідусь зачав бесіду, всі замовкали і уважно слухали його мудрих слів.
Одного разу сидів старушок з о. парохом та кількома старенькими господарами на приспі під хатою і балакали про всячину. Гостинцем переїхала гарна повозка з якимсь великим паном. Теофіль завважив. Похитав головою і сказав:
„Майже кождий завидує щастя тих панів. Та ті люди не знають того, що ті пани не зазнають правдивого щастя. Лише той правдиво щасливий, якому совість при кінці його життя не закидує нічого. Ціле життя чоловіка на сій землі складається з самих терпінь. А щасливий той, хто вміє терпіти. Від самої колиски аж до гробової дошки ходять за ним нещастя, невзгодини, недостатки, і коли він те все
