ціле небо, а в хаті було ясно як у день. Був певний, що горить його недалекий хутір. Ратувати було вже запізно, бо вогонь вже вигасав. З гумна сторчала лише купа недогарків. Все було в попелі. Вернув безрадний до двора і аж до рана пересидів у тяжкій задумі.
„Чи дуже велика шкода?“ — спитала Бронислава.
Замість відповіли Казимір мовчки хитав лише головою.
„Не знати чи воно само занялося, чи може хто підпалив?“ — питала далі жена.
„Де там само від себе. Це хтось зі злоби мусів підложити вогонь“ — відповів Саборський холодно. В тім несподівано відчинилися двері і до хати війшла Анна Кривульська.
„Ти певно мусиш знати, хто то підпалив мій хутір?“ — гнівно спитав Казимір дівчину.
„Я йду прямо від пожару“ — сказала дівчина спокійно. „З ліскового гайку, там коло очерету, вийшов якийсь чоловік і сказав до мене: „Скажи свому панови, що то я підпалив його гумно. Нехай він не журиться та не боїться, бо то ще не конець на тім“.
„А якже він виглядав?“ — цікаво спитав Казимір.
„Виглядав зовсім як гуцул, але лиця його я не бачила, бо було закрите“ — відповіла Анна. Казимір не говорив вже ні слова, лише поглянув на ню диким зором.
„Я прийшла просити вельможного пана“ — відізвалася по хвилі дівчина і по тодішному звичаєви поцілувала його в рукав — „щоби
