Теофіль підійшов близше до двох жидів, що лежали повязані як барани. Один з них мав на собі оксамітний сурдут, а другий був лише в кафтані, теж оксамітнім. Оглянув їх, похитав головою і сказав:
„Ні, не знаю що то за одні“.
„Приведіть до мене тих двох вбійників“ — сказав старшина до своїх товаришів. Зараз кинулось двох людий, відвязали обох і привели перед нього.
„Ось цей“ — сказав ватажок показуючи пальцем на старшого — „то коломийський рабін Маркус Бернштайн, тамтой другий то багатий купець зі Снятина, Янкель Корнгабер. Більше як двайцять людий, моїх товаришів, зізнало передімною, що вони оба вбили Рухлю, доньку Йойни Шніцера шинкаря з Заболотова. Відколи я став карати жидів, то ще ні один не вийшов живий з моїх рук. А вже багато їх перевела моя рука на тамтой світ. Вони оба мають тепер понести смерть за смерть Рахилі“.
Оба жиди випиралися свого мерзенного діла. — „Ще ти, паршивий один з другим, будеш мені тут в живі очі неправду говорити. Яж сам при тім був і на власні очі бачив, що ніхто инший, а лише ви оба були вбійниками молодої невинної дівчини“ — як розлючений тигр закричав ватажок.
„Я не винен“ — сказав рабін спустивши очі в землю — „нехай той буде проклятий, що мене обжалував“.
