Знова дав ватажок знак другим. Ті прискочили, вхопили дрожачого рабіна і повалили на землю. Чотирох держало його в своїх руках, один зловив за голову, другий знов впакував йому до уст ніж, розважив широко уста, а инший знова взяв черпак, що був над вогнем і став лити до уст гарячу смолу.
Теофіль відвернувся в бік, бо не міг дивитися на таку страшну муку. Як уже жид сконав, ватажок приказав кинути оба трупи до глибокого рова на жир крукам. Відтак звернувся до Теофіля і так відізвався до нього:
„Щож, Писаренку? вже ти бачив, яку смерть понесли ті два паршивці, що замордували твою Рухлю. Тепер послухай мене: Що будеш так мучитися та збирати панські канчуки. Ось краще кинь усе, возьми рушницю і будь нашим товаришем, вільним чоловіком. Відплатишся свому кровопійцеви тай за других таких як ти відімстишся. Однаково не маєш ні жінки ні дітий, щож тобі на заваді. Ніхто за тобою не буде плакати. А жити меш з нами як у Бога за дверима.
„Наше діло справедливе“ — говорив дальше ватажок. Вже досить того страшного терпіння, тих знущань над нашим народом. Нема дня нас правди ні від панів, ні від Німців. Так треба собі самому її шукати.
Терпіли ми довго, та вже терпцю не стало.
Піднимай голову з під ярма нещасний народе, ріж, карай панів клятих та жидову погану, бо вже досить нашої крови понапивали-
