рознеслася була чутка по селі, що він справді помер. — „Шкода того чоловіка, добрий був“ — говорив кождий. „Але добре, що Господь забрав його до себе, що вже скінчив своє мучениче життя. Алеж бо й намучився, намучився… ціле своє життя не зазнав гаразду“ — говорили знова інші. — Але як розійшлася знова по селі чутка, що Теофіль встав здоров і вже навіть ходить, то многі не хотіли вірити. Понасходилося до нього повна хата сусідів, приятелів, знакомих — навіть пані Саборська і лікар прийшли. Всі не могли надивуватися, що Теофіль з такої тяжкої, а дивної слабости став від разу здоров. Теофіль до всіх лише приязно всміхався. А такий чув голод, що безнастанно ївби був і здавалося, що ніколи не насититься.
„З тим чоловіком справді якесь чудо сталося“ — сказав лікар до дідички.
До кількох тижнів Теофіль прийшов цілком до здоровля так, що вже міг іти в поле до роботи. Мав тоді вже шістьдесять повних літ. Але виглядав зовсім як який молодець. Тай сила в нього ще не аби яка була. Держався прямо як вояк, мязи як у якого силача, чорне, густе волося покривало голову. Зуба ще ані одного не хибувало, очі ясніли радістю.
Зима надходила. Він був поступовим господарем. Коли мав хоч трохи вільного часу, то приготовлював все що до зими було потрібне. Він взагалі наперед все добре обдумував доки що робив. Був він з тих господарів, що то — як то кажуть — в літі готовив сани а в зимі
