тільки Стефаник дістав покій на першім поверсі, а я на другім, чи на третім.
Увечір зійшлися в каварні. Я пив чай, а він мале пиво. Пив, „щоб дурно в коршмі не сидіти”. Але не видно було, щоби йому це пиво смакувало. Ні раз!
Питаю його, чи пише що нового?
— Або я мало написав? — відповів зі своєю дивною, хитрозлобною усмішкою.
— Твоя правда — кажу ти писав мало, а написав багато, бо воно велике те, що ти написав.
— Велике та пусте… — і знов та сама усмішка що перше.
— Та що ти кажеш, Василю! Ти сам з того смієшся.
— Авжеж, що пусте, бо пощо я писав тим жарґоном?
— Бійся Бога! — кажу — як ти можеш щось такого казати! Якраз у тім жарґоні один із секретів твоєї великої сили. Літературною мовою не можна би з такою експресією сказати того, що ти покутською говіркою сказав.
— Чому?
— А тому, бо літературна мова нова, а покутський говір має великі сотні літ за собою. Він виростав разом із цілими поколіннями твоїх предків із вашої землі.
— Гадаєш?
— А дотого говорів ані жарґонів нема, є тільки мова. Раз у Вільгельма Фельдмана у Крако-
