Розтарахканий візок, сухоребра конина, на візку скрутель соломи, прикритий пасманистою веретою.
Невибагливо, але певно, — погадав я собі, вискакуючи через драбини на розхитаний візок.
Ґураль замахав віжками, цвяхнув коня разів десять батогом і — „язда!”
Візок підскакує; коник також, обоє вдають, що поспішають. А поправді ледь-ледь посуваємося вперед. Не спішно нам. Осінь, по жнивах, субота пополудні, по роботі, не їдемо ані на „посьту”, ані на термін — маємо час.
Ґураль закурив люлечку, зачіпив віжки за люшню, обернувся до мене й говорить.
— А не заїдемо в рів? — питаюся його.
— Тут ровів нема, бо то не цісарська дорога. А хочби були, то це такий мудрий кінь, що він вам з дороги ані на волос не зійде. Як темна ніч то пустіть його і перед саму хату завезе вас: „Мондри ґад!” А що худий, то всі ми тут худі, мій пане. І земля також, а яка земля, такі й люди і все, навіть деревина в лісі.
Ґазда говірливий, цікавий. І правду каже. Земля тут марна, хоч оброблена добре, краще, ніж у нас. Краєвид сумовитий. Навіть небо зажурене якесь, засумоване.
— А що робить пан Оркан? — питаюся.
— А щож би робив? У книжках читає. В день читає, а по ночах пише. Пише й пише. Що його рука не зболить від того писання… А ви може пан — Оркановий свояк?
