На лавці сидить Оркан, кругом нього кільканайцять ґаздів. Пють пиво, курять люльки, слухають, що розказує Оркан.
Двері відчинені просто на якийсь потік.
Потік гірський. Шумить. Хоче заглушити широкий сміх і регіт ґаздів.
Та, куди!
Привіталися ми, Оркан посадив мене коло себе та казав і мені дати пива. Пиво було мутне і недобре. Але мушу пити, коли люди пють. Посидів трохи, посміявся також і тоді оба ми з Орканом, хиткою кладкою через шумливий потік пустилися до нього, на гору.
Як до Василіянського манастиря у Лашківцях, погадав я собі. Тільки не такі камінисті стежки.
— А якже ти туди висадив своє піяніно? — питаюся.
— Пів Поремби збіглося й витащили. Вони й найбільші канони вивіндували би туди, і не тільки туди, але й на Турбач, або й на Свініцу, коли б треба було. Ґуралі! — додав не без гордощів.
— То не те, бачиш, що люди долові, тяжкуваті, та ще, як у нас, запаморочені малярією. Ґуралі бідний, але жвавий народ.
І почав мені розказувати про них усякі дива.
Не счулися ми, як дійшли до хати. Тільки задихався я таки добре.
