диться і плює, вежа на ратуші трясеться. Грозить, що впаде, як цієї проклятої залізниці не пересунуть кудись поза місто, бо вежа не може дивитися на такий „скандал”.
— Та залізниця варта сміху, — каже Славко і сміється, але сміється так, що ви вірите, що тут тільки сміятися можна, більш нічого. Не залізниця це, лиш якесь непорозуміння.
На ринку стоїть статуя польського поета Карпінського. Порохом припадає. Поет задуманий. Над чим? Чи над тим, що його Олексою не назвали, як собі того Довбуш бажав?… Довбуш… „збуй”… Напав на двір, а йому кажуть: „Цить! бо паня сина на світ привела”. І, дивіть! нічого нікому не зробив, тільки казав собі подати вина, випив за здоровля нового обивателя і просив, щоби його Олексою охрестили. Лицарський жест у такого „бандита”…
А може задумався поет, чому то Коломия такою, як була за його часів, такою і залишилася до нині. Таке саме болото, так само жидки бігають і кричать „heise Kikirdz“ і такі самі пахощі розходяться по місті. А могло воно бути містом хоч куди! Бо то і земля добра і Прут і повітря підгірське… Все Пан Біг дав, тільки розуму відмовив.
Дивимося на задуманого поета й собі думаємо. Аж Славко торкнув мене ліктем:
— Бачите?
— Що?
— А там під „Народною Торговлею” тих двох.
