що їх треба було на погляд тих самих теоретиків писати і виголошувати народньою мовою (найстарші інтермедії Якова Ґаватовича з р. 1619-ого). Від інтермедій уже один ступінь до народньої комедії… Національна (Трофимович, Прокопович) і релїґійна драма (Ростовський, Славинецький, Юрій Кониський) у великій модї у XVIII-ім в. і пишуть її вчені люде. Релїґійна унїя з Римом 1596. р. дає почин до великої полємічної лїтератури (Бронський, Рогатинець, Смотрицький, Ґалятовський, Княгинецький, Баранович і т. д.). Проповіднича дїяльність латинського духовенства находить наслїдувачів серед українських православних попів, повстають цїлі збірники схолястичної проповіди (Ставровецький, Ґалятовський, Радивилівський, Баранович) — а деякі з них доходять на протягу кількох лїт і до трьох видань, як н. пр. „Ключ розуміння“ Ґалятовського — твір написаний досить гарною народньою мовою.
Лиш у творах письменників тої доби, хоч і видно з них дух того часу, не найдеш нїчого про те, що займало народ. Се час великої народньої експанзії, час козацьких воєн, страшного відпадку верхів українського громадянства від української нації. А про се нема згадок у творах учених письменників другої доби. Одинокий виїмок творить Іван Вишенський, атонський чернець, автор 20 посланій до рідних людей на Українї, людина дуже горячого серця, що відчуває ввесь біль цїлої країни і громи кидає на відступників та кривдників рідного народу. Тільки з тим усїм він був противником поступової науки, хотїв замкнути ся у староруській вчености — а се не було на той час лїком для України. Коли Україна мала встояти перед напором латинства і польонїзації, мусїла бороти ся з тими ворогами їхнїм оружєм, тогочасною наукою. І се зрозуміли иньші вчені і так робили.
Й лїтопись II-ої доби инакша як у I-ій. Се світські твори, писані сучасниками і учасниками описуваних козацьких подїй. Всї вони (Самовидець, Величко, Грабянка) крутять ся коло Хмельницького. Лиш ті твори не мали значіння в тім часї, коли повстали, бо автори їх не друкували. З кінця
