стали наслїдувати Котляревського (так звана Котляревщина, представниками котрої були: Петренко, Писаревський, Білецький, Пузина, Рудиковський, Думитрашко і т. д.). Та майже рівночасно з Котляревським і незалежно від нього повстає у Харкові, на Слобожанщинї, яку заселив український нарід що йно в XVII-ім в. нове лїтературне огнище. Ціле життє купить ся коло Григорія Квітки-Основяненка (1778—1843), дїдича села Основи і потомка слобідської козацької старшини — автора кільканацяти повістей з мужицького життя. В тім самім часї виступає і Полтавець (з Пирятинщини), Евген Гребінка (1812—1848) з своїми ориґінальними приказками-байками. Появляють ся альманахи (Сніп, Ластівка, Молодик, Южно-руський зборник) і часописи (Український Вістник), які поміщують — поміщують їх і росийські журнали — твори нових українських письменників (Гулак-Артемовський, Маслович, Боровиковський, Корсун, Метлинський, Щоголїв) і знайомлять громаду з українською старовиною та етноґрафією. З театрів лунає народнє слово, бо нові письменники користують ся і сею формою поезії, щоб у нїй змалювати народнє життє (Котляревський, Василь Гоголь, Квітка, Тополя, Кухаренко).
Тепер перекидаєть ся лїтературний рух і на правий беріг Днїпра, де Польща давно знищила козаччину і встигла ополячити інтелїґенцію, а народ держала в ярмі кріпацтва. Тут ґенїяльний Тарас Шевченко (1814—1861), з роду кріпак, відразу підносить відновлену лїтературу на високий щабель. Зразу романтик, любуєть ся в чудових образах української природи; у своїх історичних поемах розкриває перед очима земляків принадні картини волї українського народу („Підкова“, „Тарасова ніч“, „Гамалїя“, „Гайдамаки“, і т. д.) і в тих поемах виявляє великий історичний нюх, із незвичайною вірностю схоплює духа колишньої козаччини; яркими красками малює несправедливість, що панує на Українї із-за панщини, кидає громи протесту проти закріпощення народнїх мас, виявляє фальшиве становище українського панства супроти України і Росії („Посла-
