Прощай, Волинь! прощай, рідни́й куточок!
Мене́ від те́бе доленька жене́,
Немов од дерева одірваний листочок....
І мчить залізний велитень мене.
Передо мною ки́лими чудові
Натура стеле, — темнії луги,
Славути красної бори́ соснові
І Случі рідної веселі береги́.
Снується краєвидів плетени́ця,
Розтопленим срібло́м блищать річки́, —
Тож матінка натура чарівниця
Розмотує свої стобарвнії нитки́
Да́лі, все да́лі! он ла́тані ни́ви,
Наче плахти́, — навкруги́ розляглись;
По́тім укрили все хмари ті сиві
Ду́шного диму, з очей скрився ліс,
Гори веселі й зелені долини
Згинули раптом, як любії сни;
Ще за годину, і ще за хвилину
Будуть дале́ко, дале́ко вони!....
Щастя колишнього хвилі злотисті
Час так швидки́й пожера́, мов огонь, —
Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,
Тілько й згадаєш: „ох, милий був сон!“....
