Тоді надію у тобі єдину
Ізраель мав — і ти обороняв країну.
Та далі вже не сила боронитись
Вам стало, — почали вже знемагати;
Пообіцявся-ж ворог відступитись,
Як згодиться твій люд тебе віддати.
— І згодивсь я, бо люд почав благати,
Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався,
А потім дужі руки дав собі звязати
І сам в неволю ворогам віддався.
Як привели-ж мене у стан ворожий,
І я почув, як вороги знущались,
Я розгнївивсь тодї, в мене вступив дух Божий.
Мов льон горілий пута всі розпались.
Пісьля схопив я ще́лепи ослині,
Що́ коло мене там лежали долі,
Багато ворогів поклав я по долинї,
Котрі-ж зістались, розігнав по полї.
— Скажи-ж ти, звідки сила та безмірна,
Що рівної нема їй в Палестині?
Ти обіцяв, — обітниця хай буде вірна!
Тепера мусиш ти сказать дружині!
— Ні, милая, лиши своє бажання!
Не можу я тобі відповідати:
Не відповім нікому я на те питання,
Хоч-би питала в мене рідна мати.
І мовила хорошая Даліла,
Схиливши голову на руку гарну:
— Казав, що все вволи́ш, про що-б я не просила…
Питаю-ж я таку дрібницю ма́рну!....
Самсонови докірлива та мова
У серці тяжко, гостро віддається,
І хоч не мовить він коханій ані слова,
Та звага твердая вже подається....
Вона-ж вмовля його лагідними речами
І прилуча до пестощів благання,
