Розмовою та поцілунками дружина
Зняла заслону з таємницї темну.
Від боротьби й від щастя утомившись,
Заснув Самсон — і голову думливу
Склонив до милої; вона-ж схилившись
Вчиня над ним подію ту зрадливу:
Рукою пестить кучері ті чорні,
А в другій гостреє залізо має,
Одною кучері до себе любо горне,
А другою їх з голови здіймає.
І підняла з волоссям руку білу,
Пісьля на діл покраса пишна впала, —
Тож гордую, непереможну силу
Рука підступна жінки подолала!
— Вставай, Самсоне! Вороги на тебе! —
Покликнула зрадливиця Даліла,
Він встав і глянув сьміливо навкруги себе, —
Не знав, що згинула вже в його сила.
Як приступили філістимські мужі,
Тодї побачив він свою оману....
Вони йому звязали руки дужі,
І повели його до свого стану.
— Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива:
Ти думав, що для тебе я забуду
Родину? Ні. — Ти гинеш, — дяка се правдива
Від мене за погибель мого люду! —
Самсона у кайдани закували,
З його недолї ворогам забава!
Самсону очи ясні повиймали, —
Плач, люд Ізра́еля! В темниці твоя слава!
II.
В темній темниці в кайданах закутий,
Сильний колись то, Самсон той сидить,
Тяжкую думу гада — й незабутий
Жаль його серце знебуле гнїтить.
