не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав „чужий“ — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься це і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,
тоді ще молодий, а борода велика…
Ще поки був здоровий, не така
була то борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці… В нас таких немає.
Він довго був слабий, — казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: „нічого не болить“. А схуд
і перше все лежав, дивився на стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
