вже дам свою дочку за його, а не достане, то от: мій меч — йому голова з плеч!« А сам дума: »Де таки простому мужикові полк війська добути? Я царь, та й то!…« От і оддав приказ.
Слухало й підслухав — і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче: »Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?« Іде́ на корабель, та до товариства: »Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди, і тепер виручіть! А то — пропав я на світі!…«
— Не плач! — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.
Приходить слуга: »Казав, — каже, — царь, як поставиш назавтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя царівна!« »Добре, зроблю!« — каже дурень. »Тільки«, каже, »скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.«
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, Господи! На ранок прокидається царь — аж чує: грають. Він пита: »Що там так рано грає?« — »То«, кажуть, »той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.« Царь тоді бачить, що нічо́го, та звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так
