над волею українського народу й відкинути, не входячи в оцінку окремих постанов.
Тому оцінка проєкту статута мусить виходити зі становища, з якого виходила Найвисша Рада при укладанню статута. А саме виходила вона з свого рішення з 25. червня 1919., в якім обіцяла Східній Галичині на переходовий час „автономію території“ і „політичні, особисті й реліґійні свободи мешканців“ при Польщі, а опісля „виконаннє права самовизначення“.
Погляньмо, як Найвисша Рада додержала своєї обітниці.
Пічнемо з означення території Східної Галичини. Означуючи границю Східної Галичини від Польщі, Найвисша Рада не держалася етноґрафічного принціпу, тільки якихсь близше невідомих мотивів вигоди для Польщі.
Українська національна територія тягнеться далеко на захід на лівім березі Сяну. Тимчасом Найвисша Рада повела границю (Східної Галичини від Польщі так, що значна полоса української землі на схід від Сяну, на його правім березі, має належати до польської держави (повіти Чесанів, Ярослав, Перемишль, Ліско). Сю українську землю проєкт статута віддавав раз на все під Польщу, не питаючи волі українського населення[1].
З рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. можна було вносити, що Східна Галичина тільки на якийсь короткий переходовий час одержить автономію при Польщі, після чого матиме змогу виконати право самовизначення.
Тимчасом проєкт статута віддавав Східну Галичину під управу Польщі аж на 25 літ, а при тім відбирав їй право самовизначення. Після 25-літньої польської управи на основі мандату Найвисшої Ради під контролею Союза Націй не населеннє Східної Галичани мало би рішати про дальшу долю краю, тільки Рада Союза Націй мала би право „задержати, зревідувати або змінити статут“. Коли ж взяти на увагу, що годі передвидіти, що станеться за чверть століття, то проєкт статута для Східної Галичини віддавав властиво сей край Польщі.
І так територію Східної Галичини проєкт статута обкраював, право самовизначення їй видбирав. Погляньмо, яку давав він їй автономію.
- ↑ Границя між Польщею і Східною Галичиною, установлена Найвисшою Радою, творить часть т. зв. лінії Керзона, названої так від того, що про неї говориться в телєґрамі льорда Керзона до народнього комісаря закордонних справ Совітської Росії Чічеріна, висланій зі Спа 11. липня 1920. в справі перемиря між Польщею й Совітською Росією. По словам телєґрами є се „лінія установлена провізорично минулого року Мировою Конференцією як східна границя, внутрі якої Польща була би уповажнена завести польську адміністрацію. Ся лінія йде приблизно через отсі точки: Гродно, Ванівка, Немирів, Берестє Литовське, Дороговськ, Устилуг, на схід від Грубешова, Крилів, далі на захід від Рави Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. На північ від Гродна лінія, яку будуть держати Литовці, йтиме залізничим шляхом з Гродна до Вильни і звідси до Двинська“.
Сю східну границю Польщі установила Найвисша Рала 8. грудня 1919. Одначе доси ніякий акт міжнародного права не надав сій границі обовязуючої сили.
Тоді ж, 8. грудня 1919., Найвисша Рада рішила признати Польщі часть бувшої австрійської провінції Галичини, положену на захід від сеї лінії.
