ґин Цегельський. Закордонні справи — д-р Василь Панейко. Судові справи — д-р Сидір Голубович Віроісповідні справи — Олександер Барвінський; йому ж доручено також управу шкільних справ, для яких рішено утворити окремий державний секретаріят. Військові справи полковник Дмитро Вітовський. Земельні справи — д-р Степан Баран. Торговля і промисл — Ярослав Литвинович. Публичні роботи — д-р Іван Макух. Праця і суспільна опіка — Антін Чернецький. Суспільне здоровлє — д-р Іван Куровець. Шляхи — Іван Мирон. Почта і телєґраф — Олександер Пісецький. В кінці в склад Державного Секретаріяту ввійшов д-р Степан Федак як президент утвореного ще перед тим Харчового Уряду.
З партійного становища Державний Секретаріят був коаліційний, одначе з рішаючою перевагою національно-демократичної партії, до якої належало 8 державних секретарів. По-за ними Вітовський і Макух належали до радикальної партії, Чернецький до соціяльно-демократичної партії, Барвінський до христіянсько-суспільної партії.
Сей слад Державного Секретаріяту був очевидно тимчасовий і більше припадковий ніж пляновий; вибиралося людий, які були під рукою. Одначе з другого боку відбивав він перевагу національної демократії в громадянстві. А що національно-демократичні діячі виросли й постарілися в передвоєнних австрійських відносинах, то се відбилося також на їх теперішній діяльности, до якої треба було людий революційного виховання.
З технічного боку склад Державного Секретаріяту був завеликий. Творилося окреми секретаріяти так як „у людий“, — себ-то в великій упорядкованій державі. Тимчасом на той час більше надавався виконуючий орґан зложений з малого числа людий.
В неділю, 10. падолиста 1918. мав Державний Секретаріят зложити урядове приреченнє.
Се дало привід до дебати в Українській Національній Раді про справу з'єдинення з Великою Україною.
В дійсности принціпіяльних противників з'єдинення в громадянстві зовсім не було. Була тільки ріжниця в поглядах, в яку чергу ставити сю справу: чи вважати її найважнійшою й негайною, чи ждати слушного часу. Якби Велика Україна була впорядкованою державою, тоді негайне з'єдиненнє було би самозрозуміле, одначе непевність внутрішнього і міжнароднього положення Великої України спричиняла, що не всі ставилися до справи з'єдинення однаково.
Найгорячійше ставилося до сеї справи війско. Се зрозуміле. Військові старшини — се була та сама академічна молодіж, яка від початку 20. століття найгорячійше переймалася ідеєю з'єдинення. Крім сього багато з них побувало на Великій Україні з австро-угорською окупаційною армією, так що вона була їм реально рідна, а не тільки ідейно, як діячам старшого покоління.
Перед тим, заки Державний Секретаріят зложить урядове приреченнє, війско хотіло мати справу з'єдинення на стільки виясненою щоб Державний Секретаріят мав у сій справі ясно визначений шлях.
