Як уже сказано, українське війско опанувало Львів дуже незначними силами. Сталося се тому, що Поляки не сподівалися такої рішучости з боку Українців і через те спізнилися з своєю акцією.
Того самого 31. жовтня 1918., коли Українська Національна Рада рішила заняти Львів, польські військові орґанізації мали параду в справі акції на випадок „українсько-австрійського замаху на Львів і Східну Галичину, який заповідається“[1]. Ся нарада була в мешканню отамана Снядовського (вул. Личаківська, ч. 16.) в 6. годині вечером. На ній були заступлені отсі польські війскові орґанізації: 1) польські війскові кадри, 2) польська війскова орґанізація, 3) команда польського війска і 4) незорґанізовані лєґіоністи, противні складанню присяги варшавській Реґенційній Раді. Нарада мала за ціль осягнути одноцільність акції, на яку згодилися представники всіх орґанізацій, з виїмком представника команди польського війска, який домагався підчинення всіх инших орґанізацій своїй орґанізації. Більшість, яка згодилася на одноцільність акції, вибрала вождом сотника Мончинського. Дальшу нараду назначено на 10. годину вечером того самого дня.
Ся нарада доказує, яка конечна була та рішучість, яку проявила Українська Національна Рада. Инакше Львів були би заняли Поляки.
Далі доказує вона, що Поляки готовилися до акції та що польське повстаннє проти Української Національної Ради у Львові не було таким „чудом“, яким його опісля представляли Поляки, вихваляючися, що Львів „оборонили польські діти і жінки.“ Не „польські діти й жінки“, а польські війскові орґанізації, яким прийшло на поміч польське війско, вислане польським правительством з Польщі.
Рішаючи заняти Львів, Українська Національна Рада числила на се, що українське війско, яке було у Львові, зможе держатися, заки надійдуть на підмогу значнійші українські сили з краю і з фронтів. Зокрема числено на українських Січових Стрільців, які тоді знаходилися на Буковині. Вислано також делєґатів з просьбою за підмогу до Київа.
Одначе поміч з краю надходила не так швидко і не в такій силі, як було треба. Кождий повіт потребував передовсім сил для себе, щоби в себе укріпити українську державну владу. Українські части австро-угорської армії стояли в части на італійськім фронті, в части на Великій Україні. Заки вони прибули до Галичини й переорґанізувалися, Львів був уже в польських руках. Часть Українських Січових Стрільців, яка вспіла прибути до Львова, не змінила відношення супроти переважаючих польських сил, які наспіли з Польщі.
Не сповнилися також надії на поміч з Київа.
- ↑ Протокол з сеї наради помістито львівське „Słowo polskie“, ч. 508 з 1. падолиста 1920.
Говореннє про „українсько-австрійський замах“, се звичайна польська інсинуація, ніби то Австрія підпирає Українців проти Поляків. Сеї інсинуації вживали Поляки, які всю свою силу в Галичині завдячували Австрії, особливо в своїх протиукраїнських заходах перед антантою.
