гом і Днїпром гуртують ся по трохи (по знищеню Київа Андрієм Боголюбским) коло Галича; білоруські князївства тримають ся якось осібняком та лучать ся довкола Полоцка і сватають ся з сусїдною (від заходу) Литвою; а північно-руські князївства, над Окою, Волгою і рікою Москвою, гуртують ся зразу довкола Суздаля, а опісля около Москви. Вже й тодї замічає ся ріжниця в мові тих трех „руських“ ґруп: хоч по всїх „руських“ землях писано одною церковною, староболгарскою (отже чужою!) мовою, однак тодїшні „руські“ письменні люде зачинають примішувати до сеї книжної мови і свої народні слова та народні форми (види слів): південно-руські письменники домішують слова і форми зі свого, рідного, україньско-руського язика; білоруські зі свого, а московскі знов зі свого. Зачинають творити ся три осібні церковно-книжні, лїтературні мови: на Руси-Українї инша, на Білоруси инша, а в Московщинї знов инша. Пень їх був спільний, хоч і чужий — староболгарский, але нащіплено їх трема відмінними народними мовами: галицко-україньскою, білоруською та московскою. По приходї Татарів ріжниця тих трех ґруп стає — як сказано — цїлком ясною, бо прихід Татарів пхнув ті три ґрупи на три ріжні історичні шляхи, через що кожда з тих трех ґруп стала розвивати ся осібно, серед окремих відносин.
