правилами церкви. Ся ідея тетрархії, що на ділі прикривала абсолютистичні тенденції константинопільського патріярха, який фактично головував над иншими східніми патріярхами, впала на одповідний ґрунт у Московщині — для доконання тих самих тенденцій. Знаний Арсеній Суханов доводив грекам, що їх чотири патріярхати установлено було лише для їх держави та що утворено їх не вселенськими соборами, а „по царському изволенію“. Тож повставала з сього на Московщині думка, що „благочестивый царь… аще и по власти можаше превысочайшій престолъ патріаршій устроити, яко царь и самодержецъ“. Київський учений Симеон Полоцький навіть запропонував утворити на Московщині стільки патріярхатів, скільки було їх у греко-римській імперії, і сю думку трактувалося свого часу дуже поважно. Недоконана на терені московському, теорія пентархії продовжує жити в свідомості царгородських патріярхів, що повторяють її ще й у XIX ст. — з приводу повстання нових автокефальних церков.
Теорія пентархії мала в собі деякі традиційні основи східньої церкви та практичні цілі, яким не можна одмовити слушности. Принцип пентархії чи тетрархії виявляв ту правну ідею, що всесвітня влада церковна може існувати лише в формі не абсолютистичній, а федеративній; в своєму чистому вигляді та ідея обороняла церкву од замахів на незалежність того чи иншого патріярха. Але се був штучний вихід, яким у дальшому прикривалися властолюбні замахи царгородського патріярха. Теорія пентархії не має для себе якоїсь формально-правної підстави, — в постановах соборів не можна знайти вказівок, щоб патріярхів було лише пять. Не більше знаходила вона підстави і в реальному життю. В міру того, як виникали нові місцеві автокефальні церкви, вони правно чи бодай фактично доконували право незалежности од фіктивної влади пентархів[1].
- ↑ „Если бы пять патріарховъ греко-римскихъ и дѣйствительно учреждены были вселенскими соборами, то изъ этого ровно бы ничего не слѣдовало. Канонисты греческіе забываютъ, что вселенскіе соборы вмѣстѣ съ общими дѣлами всей вселенской церкви занимались еще частными дѣлами и церкви греко-римской: учрежденіе ими пяти патріархатовъ, если бы оно дѣйствительно имѣло мѣсто, значило бы только учрежденіе ими сихъ патріархатовъ для этой церкви греко-римской и болѣе ничего. Но вселенскіе соборы не учреждали патріархатовъ, которые вмѣстѣ со всей системой церковно-административной централизаціи явились еще до нихъ (I всел. соб. пр. 6 и 7 и III всел. соб. пр. 8) и которые во времена ихъ, но вовсе не по ихъ установленію, стали называться патріархатами вмѣсто прежняго имени діоцезовъ… Вообще греко-римскіе патріархаты были административные округи частной греко-римской церкви и болѣе ничего: какое отношеніе они могли имѣть къ церкви вселенской и какимъ образомъ они могли быть учреждены для всей ея! Само собой разумѣется, что никто никогда не опредѣлялъ, чтобы патріархатовъ было во вселенской церкви пятъ, а не болѣе; но равнымъ образомъ никто никогда не опредѣлялъ и того, чтобы ихъ было пять, а не болѣе, и въ церкви греко-римской (Е. Голубинскій. Исторія русской церкви, т. I. ч. 1).
