Сторінка:Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина 4.djvu/104

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

106

кої преси („L'Ententé”, „Stambul”), мало воно спеціяльні аґенства, що безоглядно фальшували усякі відомості в російських інтересах. Головне значіння мало тут аґенство „Русагенъ". Появилося воно в половині травня 1919 р. та ставило собі завданням „освѣдомлять міровую печать о событіяхъ, затрагивающихъ въ какой либо мѣрѣ интересы Россіи, и вести систематическую борьбу съ искаженными свѣдѣніями, распространяемыми совѣтскими органами”; не менчу, а чи й не більшу увагу присвячувало воно тим відомостям, що виходили з українського Посольства. Ся аґенція мала свої відділи по головніших осередках Европи (Париж, Лондон, Рим, Милан, Варшава, Білгород, Прага) та на тому терені, що був під окупацією Добрамії (Ростов, Катеринодар). В складі тої аґенції були тоді старі приятелі українські, як Д. Вергун, А. Сидоров, а найбільш активну ролю тут одігравав А. Філіпов, недавний співробітник київської „Трибуни”, що, за впливовою українською протекцією, приїхав до Царгороду з охоронним листом нашого м-ва закордонних справ, в якому всім установам наказувалося допомогти п. Філіпову. Пізніше, коли Кубанська Рада вислала з Кубані друге добровольче бюро „Освагъ”, воно теж знайшло собі притулок у Царгороді поруч з „Русагеномъ” та конкуровало з ним щодо сенсаційности видуманих звісток, переважно про події на Україні. Бувший одеський градоначальник Мустафин привіз з собою цілий виводок газетної братії з Одеси, прибув і уславлений фантастичністю своїх вигадок, самою долею провіденціяльно названий Н. Брешко-Брешковський. Аґентури тих установ провадили настирливу аґітацію проти України і в друках, і в усяких публічних та непублічних виступах і відвідували редакції царгородських газет у тих випадках, коли в якій появиться що прихильне для України. Нормальна фантазія уявити не може, що вигадували отсі фабрики фальшивих звісток. Зокрема про мене „Осваг” писав, що я — „бѣглый матросъ”, утік до Царгороду, викравши сестру-жалібницю з військового шпиталю, ограбувавши перед тим якусь княгиню Горчакову.

Перші місяці Посольство освідомляло головним чином турецькі кола — урядові та громадські — через турецьку пресу, де крім усяких інформаційних заміток та ширших статей про Україну було уміщено інтервью зо мною[1] та з моєю дочкою, що завела близькі стосунки

  1. В турецькому щоденникові „Іфгам” з 4 вересня 1919 р., ч. 36, надруковано таке інтервю зо мною:

    Події, що відбуваються в Росії, — загадка для ти>х, що живуть у Туреччині. Уряди Корейського, Лєнм+аі, Колчаюа та всі держави, що 'відокремилися від Росії: Україна, Польща, Азербайджан та імші-, — все це набрало остільки складного вигляду, що стає надзвичайно тяжко правильно судити про ситуацію, яка там складалася та як се може одбитися на майбутній долі Туреччини. Не можна задовольнятися самими лише тенденційними повідомленнями аґенцій, в звістки, що їх подають европейські часописи, суперечать одна одній.

    Державне життя — це сукупність внутрішніх та зовнішніх відносин кожної нації. Ось чому ми, бажаючи зазнайомитись з подіями, що сталися на широкій території старої Росії, відвідали посла України п. Лотоцького і прохали його подати нам деякі інформації. Посол — людина надзвичайно прихильна до турків. З того, з якою охотою та насолодою він викладав наїм історію дружніх у минулому відносно між турецькими султанами та українськими гетьманами, ясно видко, що його симпатія та прихильність до турків не лише особисті чи дипльоматичні, але що це й справді прихильність щирого приятеля. Наш співробітник перш за все запитав п. Посла про відносини між Україною та Туреччиною, а після того поставив йому кілька питань про деякі рухи в Росії.

    — Чи можу довідатись дещо про нинішні й майбутні відносили України до Туреччини?

    — Туреччина й турки в громадській думці українців зайняли дуже цінну позицію, що спирається на історичних спогадах. Я не маю найменшого сумніву, що ці дві держави будуть в майбутньому природними союзницями. Цей союз існував уже в минулому. Султан Махмед IV і український гетьман Дорошенко, як ви знаєте, склали між собою союз, який потім нераз відновлювано, бо цього вимагало політичне й ґеоґрафічне положення обох народів. У кінці XVIII століття російський уряд, знищивши українське військо, опанував Україною. Тоді решти нашого війська знайшли притулок у Туреччини. Аж до останнього часу політичні особи, що втікали перед переслідуванням Росії, знаходили собі пристановище в Туреччині. Гостинністю, яку виявляла до них Туреччина, вона здобула й забезпечила собі тверду прихильність України.

    Нині ж Україна — самостійна держава, визволена від російського абсолютизму. Варта уваги обставина, що, здобувши незалежність, Україна за перший свій обовязок уважала встановлення добрих відносин із Туреччиною. Ваш Уряд призначив до Києва посла й консула, а Україна вислала сюди мого попередника.

    — Яка ваша думка щодо майбутніх відносин між Туреччиною та Україною?

    — Немає сумніву, що ці відносини, і тепер дуже добрі й щирі, перетворяться остаточно в справжній, природній союз. Я вважаю, що цей союз — байдуже, чи хто цього хоче, чи не хоче — потрібний і неминучий, бо обидві держави в багатьох відношеннях потребують одна одної. Перш за все потрібна їм взаємна допомога політична, є також і чималі господарчо-фінансові та промислові підстави для добросусідського співжиття. Подумайте, що в майбутньому Туреччина й Україна встановляють легкий і вигідний для обох обмін своїми продуктами. З економічного погляду ми й турки потребуємо одні одних. Туреччина постачатиме нам металі, як напр. оливо та нікель, сірку, вапно, мрамор, шкіри, тютюн, шовк, овочі та вовну. Особливо потрібна нам вовна для різного текстильного виробництва, щоб визволитися від панування російської промисловости. На обмін за це все Україна може також вивозити до Туреччини багато товарів. Хоч Туреччина й хліборобська країна, але потребує закордонного борошна. Крім борошна, Україна може постачати вам і цукор, головний предмет продукції нашої країни. Крім цього, ми вивозимо також чимало солі, вугілля та металів. Віддаль між Туреччиною та Україною з огляду на їх ґеоґрафічне положення така невелика, що кошт транспорту товарів буде низький. Умови трансакцій покращають, коли в обох країнах будуть засновані банки й інші фінансові установи та транспортові підприємства.

    Вже й сих небагатьох даних, гадаю, досить, щоб зрозуміти, оскільки близькі взаємні політичні, економічні та інші інтереси вяжуть Туреччину з Україною.

    — Чи не можете ласкаво подати мені кілька інформацій щодо форми й діяльности Українського Уряду, який стоїть тепер при владі? Хто там править, большевики чи помірковані соціялісти?

    — Політичне обличчя нинішнього Українського Уряду найкраще окреслює слово: „національність”. Так, Український Уряд перш за все національний уряд, бо всі партії обєдналися під національним прапором, щоб визволити країну від російської неволі. Як тільки большевицька Росія, що своїм імперіялізмом ані трохи не різниться від царської Росії, здобула фактичну силу, вона поставила собі ціллю завоювати Україну. Україна — перша держава, що проголосила війну большевикам. Уже раз удалося відбити з нашого краю цю навалу, що залила Україну. І тепер наш край докладає всіх зусиль, щоб викинути большевицькі сили по-за свої національні межі; це нам удається, і треба ждати, що в недалекому майбутньому Україна буде цілком очищена від большевиків. Демократичні партії і демократичний уряд, що уважливо прислуховується до народніх настроїв, не можуть бути большевицькими тоді, коли народні маси ведуть уперту боротьбу проти большевиків. Розуміється, такий Уряд не може бути й консервативним — він переводить ширші демократичні реформи.

    Питання, що більш за все цікавить Уряд, це — поза визволенням краю від большевицької навали — питання земельне. Тому що у вас у Туреччині земельне питання властиво не існує, ви у цьому відношенні нас, мабуть, не зовсім розумієте. У колишній Росії величезні простори землі належали поодиноким власникам, бо для русифікації України царська Росія роздавала ці землі нашої країни у величезних розмірах різним фворитам-вельможам; а покривджені малоземельні чи й безземельні селяне, автохтони на своїй землі, працювали, як раби, на чужинців-узурпаторів своїх великих та розкішних земельних просторів. Отож земельну справу ми хочемо конечне розвязати та перш за все повернути землю її справжнім власникам. Але ті, що володіють цими землями, звичайно, невдоволені й кричать, що ми большевики.

    — Яке відношення України до інших невеликих держав, що повстали навколо Росії?

    — Слово „Росія” означає тепер Росію під большевицькою владою, — аджеж ми формально знаємо Совєтську Російську Республіку. Ми в стані війни з нинішною Совєтською Росією. Що ж торкається інших малих держав, то наші відносини з ними дуже добрі. Перший спільний конґрес народів, що бажали визволитись з російської неволі, відбувся з ініціятиви України. На цьому конґресі всі вони заявили про своє бажання визволитися зпід російського гніту. Тепер ці самі народи обєдналися в Парижі через своїх представників і на мировій конференції ведуть спільну акцію у тому самому напрямку.

    Для Туреччини, як і для згаданих невеликих держав, Україна — природне забороло проти Росії. Коли б Росія знову о6єдналась з Україною, вона здобула б змогу здійснити імперіялістичні наміри, які мала щодо сусідніх народів, особливож щодо Туреччини. Ви добре знаєте, що золотою мрією колишньої Росії було заволодіння Протоками, а се фактично знищило б Туреччину, як державу.

    — Не відмовте ласкаво поінформувати мене, яке становище України відносно урядів Колчака та Денікина. Аджеж Колчак заявляв, що до скликання російських установ чи зборів він we визнає держав, які відокремились від Росії.

    — Воно справді так, але право вирішати долю України належить не Колчакові, а українцям. Поки Денікин і Колчак воюють проти російських большевиків, їх можна вважати фактично за наших союзників, бо ми також воюємо з большевиками, а тому бажаємо успіху Денікинові та Колчакові. Якщо це буде потрібно, ми навіть готові в сій справі допомогти добровольчій армії. Одначе, якщо Денікин, залишаючи на боці Москву, виступить проти України та її самостійности, тоді доведеться поступити з ним цілком інакше, — так, як було поступлено свого часу. У 1918 році Денікин намагався завоювати Україну, але український народ викинув його за її кордони.

    Розмова наша з п. Послом довго затяглася. Не хотячи забирати у нього більше часу, я подякував йому за інформації, що мають таку вагу для майбутніх зносин між Україною та нашою державою, і попрощався з ним.