рика. В тих обставинах, коли керманичі Посольства одійшли чи охололи, вони взяли керму „на свій страх і риск“ у свої руки. Аташе Посольства Й. Додула я вже не застав у Софії, як і військового аташе — ґен. В. Бобровського. Доля сього останнього була типовою для колишніх непозбавлених українського національного чуття „малороссов“, що, виховавшись у російській імперській кузні, не знали, на яку ногу ступити у своїй, українській державі. Коли, по заломанню фронту центральних держав у Салоніках, прибула до Софії військова місія од Добрармії та старі товариші добре на Бобровського насіли, він захитався, а врешті таки поїхав до Денікина. По большевицькій навалі на Севастопіль був тут розстріляний. Отже ціла справа Посольства упадала на плечі двох-трьох людей, що, бачучи безнадійність дальшої праці за нових обставин, в часі мого приїзду готувалися до виїзду з Болгарії.
А обставини ті справді тяжкі були, — не лише унеможливлювали українську дипломатичну працю надалій, але й зводили на нівець поважні здобутки тої праці у минулому. Особливо відчулася зміна курсу у болгарських відносинах до українського представництва, коли міністром закордонних справ був Маджаров. Запросивши до себе старшого секретаря В. Драгомирецького, він радив сидіти тихо та навіть не зноситись з міністерством офіціяльно. Слідом затим видано через офіціяльну аґенцію комунікат, що українського Посольства в Болгарії немає, єсть лише певна ґрупа приватних людей. На уваги з того приводу, подані українським представником, міністр вивязувався запевненням, що се і йому самому неприємно, але іншого виходу немає. З фактичним запровадженням антантської окупації цей комунікат потвердив поновно міністр закорд. справ Маджаров. З боку ж окупаційної влади (французької, бо Болгарія входила в сферу французької окупації) В. Драгомирецькому було заявлено, що як французький уряд не визнає України та її уряду, то й українське Посольство не може бути визнане, як дипломатичне представництво, хоч члени Посольства можуть у Софії залишатися, як люде приватні. При тім було заборонено зноситися з українським урядом та його представниками закордоном — і через курєрів і навіть шляхом почтової кореспонденції. На пропозицію повернути грамоти Маджаров просив не вимагати сього, бо все те відносно братерського народу робиться під натиском сторонньої сили. Так ті грамоти і по досі залишилися в актах болгарського міністерства.
Насувалися і навіть заповідалися репресії, але їх у дійсності не було, — навіть з самим болгарським урядом, власне з міністерством закорд. справ, зносини продовжувались, бо все ж болгарський уряд слідкував уважно за перипетіями української збройної боротьби, і най-
