Фактична сила українського козацтва, за дуже при тім реальної загрози з московської півночи, приводила до зміни попереднього наставлення турецьких міродайних кол щодо турецько-українських відносин. В Стамбулі приходять до думки, що найбільш раціональний спосіб вийти з положення се — порозумітись з українською стороною. З повстанням української держави політичні інтереси України та Туреччини сходилися, і з сього почались практичні заходи для забезпечення взаємних інтересів. За Богдана Хмельницького провадяться дипломатичні між ними зносини. Розуміючи спільність турецько-українських інтересів, гетьман від р. 1649. інтенсивно провадить зносини з Портою, пропонуючи їй то союз, то навіть протекторат над Україною (що властиво мало бути певною формою тіснішого союзу). Відтоді на довший час Україна починає відігравати поважну ролю в турецькій політиці. Але з боку турецького не було ще такого ж глибокого зрозуміння справи, давало себе знати якесь хитання, виявлялися звичайні східні хитрість та лукавство. А між тим на півночі, поза Україною, посилюється держава, що тисне на неї, змагаючи твердою ногою стати на Чорному Морі, і се врешті найбільше приводить обидві сторони до зрозуміння взаїмних інтересів. Порозуміння формально наступає та реалізується вже за гетьмана Петра Дорошенка і доводить до формального союзу між Україною та Портою. Султан Магомет IV. прислав Дорошенкові клейноди — булаву й прапор — „на знак дружби та на страх нашим ворогам“. Гетьман відповів, що приймає ті клейноди „на посвідчення союзу між Україною та Портою“, і в числі умов того союзу була точка, що — „ні султан, ні хан не можуть складати умов з сусідніми державами без порозуміння з гетьманом“. На домагання одного з послів, щоб Туреччина відмовилася од союзу з Україною, Туреччина гідно відповіла, що „її слова й честь накладають на неї обовязок додержати вірність Україні, обороняти яку вона обіцяла перед цілим світом“. Та було вже пізно, — час і добрі можливості було пропущено, взаємовідношення реальних сил на півночі змінилося. На уламках Польщі й України все більше зміцнялася Московщина та все дужче виявляла свої замахи на тепле море, а згодом і на /протоки, все більш загрожуючи не лише Туреччині, але й усім державам, що мають свої інтереси на Чорному та навіть — і Середземному морях. А Туреччина другої половини XVIII ст. вже почала хилитись до упадку, і серед її політиків не знайшлося державного мужа, який би зрозумів небезпеку, що загрожувала Туреччині з боку Москви та оцінив ролю України в боротьбі з тою ж небезпекою. Турецька політика тих часів носить непродуманий, випадковий характер, турецька поміч Україні несе
