Туреччина стає виразним в історії прикладом, як може народ, відродивши приспані сили та за відповідного режиму, викувати свою долю по своїй уподобі і за найгірших обставин. На протязі останніх майже двох століть Туреччина мала сумну репутацію „хворої людини“, а бувши до того ще й переможена в останній великій війні, здавалося, зовсім тратила вигляди на якусь пристойну долю під сонцем. А проте з усіх переможених держав вона найкраще вийшла з тяжкого та пониженого положення, яке призначалося для переможених, та стоїть нині вже на одній лінії з колишніми переможцями. До тої перемоги внутрішньої — над собою — та зовнішньої — над несприятливими обставинами — дійшла вона через складний та болючий процес зросту, перетворення та відродження своєї національної сили.
Сумної памяти режим Абдул-Гаміда упав у наслідок революції 1908 р., і влада перейшла до рук комітету „Єднання й поступу“ чи — як його звичайно називали — уніонного або молодо-турецького комітету. Революція фактично відновила стару, скасовану попереднім режимом, конституцію 1876 р., яка, за своїх додатніх сторон, все ж не давала вирішення основної справи Отаманської держави — справи національної. Конституційні зміни не торкалися реліґії, між тим реліґійні постанови шаріяту, що витворювали фанатичну нетерпимість до горожан немусульманської віри, найбільше ставали на перешкоді обєднання усіх горожан держави в одному патріотичному настрою та у спільному інтересі. Тому і за часу молодотурецького режиму бачимо таке саме вирізування вірменів, як і раніше, і врешті сам ініціятор та провідник того режиму Талаат упав жертвою атентату з боку патріота-вірменина вже по війні, р. 1920, у Берліні, — в наслідок помсти за попередні чинності.
Та сама партія уніоністів держала в своїх руках владу під час війни (Талаат був представником Туреччини на берестейському конґресі). Коли по замиренню Антанта увела свої кораблі в протоки, до яких так добивалася, Туреччина поставилася до нової ситуації цілком лояльно. Прийнявши умови армістісу, вона оддалася в руки перемож-
