23 квітня наш транспорт входив до Золотого Рогу. Ранок був соняшний, і перед очами, як казковий сон, стояла мальовнича панорама Царгороду. Тільки бачивши його на власні очі, можна зрозуміти, що дійсно міг він викликати подив та вабити до себе не тільки таких славянських „варварів“, як болгари та наші предки „руси“, але й середньовічних хрестоносців, що, побачивши се казкове місто, воліли залишитись тут, ніж іти до св. Землі для визволення св. Гробу.
Та очі й увага мимоволі одволікались од тої чарівної краси та скеровувались на речі надто прозові. До транспорту підплинув катер з контрольною поліцією Антанти, — гризла душу непевність, чи задовольнить тих контрольорів віза, видана особовому складові Посольства у Празі, чи, навпаки, не доведеться зустрінутись тут з таким відношенням, яке виявляли представники Антанти в Одесі. Все залежало од того, чи удалося нам додержати тої тактики, якої ми пильно увесь час подорожі додержували, — не маніфестувати, а, навпаки, як найбільше заховувати од людських очей та ушей, хто то, куди й для чого їде. Але перший крок на турецькому, бодай водяному, терені обійшовся без ускладнень: празький документ цілком задовольнив союзних контрольорів, і ми без перешкоди вступили на беріг.
Ще на пароплаві зустріли нас урядовці Посольства, на чолі з радником Л. Кобилянським, які не поділяли поглядів та поступовання мого попередника п. Суковкина. На початку спинився я в отелі „Péra-Palace“, і тут догелось мені перебути більш місяця, поки настала можливість улаштуватися на стало у місті, переповненому союзним військом та збігцями з України і з Росії. Звідси, з отелю, знайомився я з становищем справ Посольства та орґанізував його працю на нових основах.
Мій попередник п. Суковкин, б. голова київського губерніяльного земства, на початку революції рішуче заявив себе прихильником
