кина за дійсні. Окрему категорію старшин складали контррозвідники союзного командування в Царгороді та представника добровольчої армії.
Серед сих старшинських кадрів були типи, небезпечні для самої Добрармії. Один із старшин — поручник Харузин — застрелив у помешканні б. російського Посольства в Царгороді начальника штабу денікинської армії ґен. Романовського, який того дня прибув до Царгороду разом з ґен. Денікиним, коли сей останній здав командування ґен. Вранґелеві. Ся подія викликала велику констернацію в союзних сферах. Анґлійці зараз вивезли Денікина до Анґлії.
Серед усього старшинського складу Добрармії в Царгороді найприкріше вражіння робили б. старшини української армії, яких було тут досить у старших ранґах. Бувші українські ґенерали Прохорович та Райський виявляли себе запеклими ворогами України. Ґен. Дашкевич-Горбацький переконував людей вступати до армії ґен. Денікина. Ґен. Мустафин (колишній одеський градоначальник) шукав побачення зо мною, а коли удалося йому попасти на службу до добровольчої армії, почав залякувати людей, щоб не мали діла з українським Посольством. Полк. Козинець (писався вже Козинцев) нераз звертався до мене в ріжних справах, а врешті разом з Дашкевичем-Горбацьким поїхав до Денікина. Один нині небіжчик, не гірший старшина, щирий українець, не раз звертався до мене за допомогою, звернувся навіть тоді, як по довгих заходах перед ґен. Бенцінґером дістав у нього посаду; а коли перед тим я запропонував йому працю в українському бюрі преси, він одмовився і в розмові з одним із урядовців Посольства отверто признався, що боїться попсувати собі репутацію в очах росіян (саме тоді клопотався про посаду). Але за найогидніше треба уважати поступовання одного — як він називав себе (хоч паперів своїх, коли був у мене, не міг показати) — „військового аташе У. Н. Р. при союзному командуванню в Одесі“, ніби то полковника ґенерального штабу. Випрошував у мене не раз грошову підмогу, а поруч з тим, як мені стало відомо, витрачав по ресторанах великі суми, заявляв себе в Посольстві українцем, а в шантанах лаяв усе українське, мову українську називав собачою, а свою службу на Україні вимушеною. Через ґен. Бенцінґера подав він рапорта до начальника штабу ґен. Денікина і в тім рапорті покликався на свої заслуги перед добровольчою армією, коли був на посаді військового аташе в Одесі. Рапорт той повернувся назад з такою резолюцією ґен. Лукомського: „офицерамъ, по личному желанію, а не по предписанію начальства служившимъ въ большевистской и имъ подобныхъ арміяхъ, не мѣсто въ рядахъ Добрарміи“. Поступовання таких військових найбільше доводило до пониження українського престижу в Царгороді.
