Сторінка:Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина 4.djvu/82

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

84

Отже джерелом церковної автокефальности єсть державна влада. В цілому процесі життя православної церкви аж до нинішнього дня автокефальна справа переводилась незмінно в тому самому напрямі. Князі наші Ярослав та Ізяслав (XI—XII ст.) пробують установити автокефалію церкви, але тодішні політичні обставини не дали усталитися у нас цій формі церковного устрою. В XV столітті незалежність української церкви установлює князь Витовт, скликавши для того собор єпископів та наказавши їм обрати окремого митрополита на голову своєї церкви. Установлення автокефальности болгарської церкви, як і дальші скасування тої автокефальности, були наслідком політичних комбінацій болгарських царів та візантійських імператорів. В XV ст. стає незалежною московська церква так само — владою московського царя. На початку XVIII ст. та сама церква основно змінює свій адміністративний устрій — патріярший на синодальний, і переводиться це знов таки самою політичною владою без попереднього порозуміння з патріярхами східними. На початку XIX ст. російська влада касує незалежність грузинської церкви. На протязі XIX ст. повстає низка самостійних церков — грецька, сербська, болгарська, румунська, і кожна з них — виключно ініціятивою та волею самої державної влади; з тих церков румунська та сербська, по великій війні, тим самим порядком змінили митрополитальну форму свого устрою на патріяршу. Джерелом церковного права, зокрема устрою православної церкви, стає державна влада не лише православна, але й чужославна, навіть нехристіянська. Державною владою установлено автокефальність православних церков — буковинської, карловацької, сибинської — в колишній австрійській державі (XVIII ст.). Католицька державна влада установлює автокефальність православної церкви в Польщі, і інші церкви потверджують такий акт влади. Мусульманська влада в Турецькій державі не раз силою правительственних актів змінювала устрій східніх церков, — патріярхатів, що вважаються за лоно канонічних традицій. Історія взагалі не дає іншого порядку утворення автокефальних церков, як той, що коли певний народ самовизначає себе національно чи державно, то це натурально провадить до установлення у його автокефальної церкви; для цього навіть не конечна незалежність державна, — згадані церкви в колишній Австрії були автокефальні і без такої незалежности. На фоні цієї тисячелітньої практики не викликає найменшого сумніву правомочність акту української державної влади, що декретом 1 січня 1919 р. установила автокефальність української церкви.

В історії українського народу сей акт не стоїть відособлено; — навпаки, се — лише одне кільце в історичному ланцюзі українського національного життя. Справа церковної незалежности якраз має для