Перейти до вмісту

Сторінка:Лотоцький О. Сторінки минулого. Частина 4.djvu/98

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

100

суючись і обдаровуючи їх пасхальними яйцями, сказав до моєї дружини цілу промову, що звернула увагу всіх присутніх. „В сей радісний день, — сказав він, — одно лише печалить мене, а саме — що немає тут посла великої держави українського народу, з яким вселенська церква додержувала спільности на протязі майже тисячоліття”. Сказавши при тім кілька компліментів на мою особисту адресу, закінчив він надією, що скоро зазнаємо обопільної радости побачення.

Побажання се не справдилось. З обставин, про які буде мова далій, я вже до Царгороду не повернувся. Але добрі відносини з чинниками патріярхії продовжувались і з боку Посольства, на чолі якого по моїм від'їзді залишився в якості повноважного міністра б. радник Посольства кн. Я. Токаржевський-Карашевич, і з боку мого та моєї родини. Зокрема добрі, навіть теплі у нас стосунки усталилися і з уже згадуваним секретарем Синоду (меґас хартофілакс) архим. Діонисієм. Вже й пізніше, коли з відомих загальних обставин царгородське Посольство перестало існувати, архим. Діонисій, витаючи мене з приводу шлюбу п. Токаржевського-Карашевича з моєю дочкою Оксаною, просив мене подати відомості про стан церковної справи на Україні. У мене заховалася моя відповідь, яку подаю тут[1]. Але час минав, змі-

  1. »Ваше Високопреподобіє,

    «Сердечно дякую за Ваш привіт. Разом з тим Ви звертаєтеся до мене за поясненням в справі, яка для мене дуже дорога і болюча. З найбільшою охотою відповідаю Вам.

    »Я не раз мав нагоду звертати увагу Вашу і Найсвятійшого Патріярха на те, що Українська Церква має непобориму волю до церковної самостійности (автокефалії). Домагання се фактично вже й переведено в життя, бо без того було б неможливе саме життя релігійно-церковне українського народу. Ви знаєте, що за старої московської системи цезаро-папізму московський уряд призначав єпископами на Україну в політичних цілях лише москалів або таких українців, що цілковито додержували московської політики. Отже коли увесь народ взявся до боротьби за своє національне, а в тім і церковне визволення, то у його не стало свого національного єпископату. Ви бачили й бачите в Константинополі тих князів церкви з України, які увесь час були московською політичною зброєю на Україні та які й тепер дишуть невгасимою ненавистю до визвольних змагань української пастви — однаково як у ділянці політичній, так і з церковній. Та, слава Господу Богу, духове життя українського народу не угасло в нинішніх тяжких обставинах: він не перестає боротися як проти політичної й соціяльної неволі большевиків, так і проти неволі церковної, яку несуть йому московські церковні політикане в єпископських митрах та яка загрожує йому великим духовим занепадом.

    »В своїй визвольній церковній боротьбі український народ не бачить нізвідки моральної піддержки, навіть від своєї колишньої Матері-Церкви Вселенської. На протязі мало не року я з найбільшим старанням заходився довести Вселенській Патріярхії всю правду нашої визвольної боротьби та прихилити Патріярхат до моральної нам допомоги. Пригадайте, В. В., наші з Вами особисті розмови, якими Ви часто робили мені приємність, і мої бесіди з Найсв. Патріярхом, що провадилися звичайно у Вашій присутності. Але мушу з прикрістю констатувати, що, не вважаючи на особисту щиру прихильність, яку бачив я у Найсв. Патріарха і у Вас, моя Рідна Церква не дістала від своєї колишньої Матері і найменчої моральної допомоги та залишена на свої власні сили у найтяжчих обствинах. Мотиви сутоформальні та, на жаль, міркування суто-політичні (пригадайте протоколи відомої Вам синодальної комісії) брали верх над живими інтересами релігійно-церковного життя 40-міліонового народу. І Ваш покірний слуга, вірний паладин Вселенської Церкви, примушений був понести найсумніший обовязок — повідомити про се тих хто з такою вірою і надією звертав очі свої, по живій традиції, на Вселенську Патріярхію.

    »Проте народ наш знайшов у собі сили провадити свою визвольну релігійно-церковну боротьбу і без усякої сторонньої допомоги, покладаючись тільки на свої сили та на свої засоби. Але оскільки паства та священство стали у нас найсильнішим засобом визвольної боротьби, остільки ж єпископат, як було сказано, стояв і стоїть на перешкоді тим змаганням та провадить московську ідеологію свого колишнього шефа — б. київського митрополита Антонія, якого Ви мали нагоду бачити й чути в Патріярхії. Для Української Церкви стало справою самого її життя — мати свій єпископат та перейняти церковну адміністрацію до рук провідників національної церкви«.

    Оповівши затим про вибір протоєрея Василя Липківського на митрополита української церкви (за моїми тодішніми відомостями, він не прийняв на себе самого сану, а лише адміністративну посаду та виконував митрополичі адміністративні функції), я писав, що „покищо канони православної церкви на Україні ще не порушено, але чи буде так далій без потрібної та авторитетної допомоги, за се поручитись не можна. Не забувайте, В. В. що українська паства залишена тільки на свої власні сили і сама повинна вишукувати найбільш доцільні шляхи до скріплення свого найконечнішого в життьових умовах ідеалу — церковної автокефалії. В процесі боротьби можуть через конечну необхідність позначитися і такі засоби, що порушають канони церковні та можуть врешті тяжко одбитися на нашій найтіснішій церковній єдності. Се був би дуже сумний факт в нашій церковній історії, — але треба зрозуміти психолоґію пастви, що безперестанно бореться і в боротьбі знемагає. За тої психолоґії засада церковного єднання може втратити свою ідеальну цінність, як що вона залишається мертвою в найтяжчу годину, коли та засада найбільше повинна проявитися.

    »Така перспектива страшить мене остільки, що не можу потаїти її од Вас, перед яким я завше виливав всі болі моєї дорогої Матері, Української Церкви. Зважте, справді, в яких небувало трудних обставинах перебуває тепер Українська Церква, так обезкровлена і навіть обезглавлена двохсотлітньою московською неволею і жива лише надією на Єдиного Голову Церкви Господа Іісуса Христа. На Україні панує большевицький режім, ворожий релігії взагалі; усякий прояв релігії вважає він за контр-революцію та із релігією веде організовану боротьбу. Але, борючись проти релігійної засади, московський большевизм на Україні фактично бореться власне проти православної віри. Під захистом большевизму насувається із Заходу інша іновірна пропаґанда. А треба взяти на увагу, що католицька пропаґанда на Україні полекшена вже тим, що кілька міліонів українського народу (в нинішній Галичині) вже 200 літ тому у тодішніх національно-політичних обставинах одірвалися од лона православної церкви і прийняли унію з Римом (заховавши грецький обряд); що на чолі нинішньої уніятської церкви стоїть енерґійний і талановитий голова — митрополит граф Шептицький гарячий український патріот і за патріотизм свій дуже популярний в широких українських колах; що він захоплений одною мрією — увесь український народ привернути до єдности (унії) з Римом; і що серед певних кругів патріотично настроєного українського громадянства вже досить популярна думка про утворення окремої від московського православія і латинського Риму уніятської церкви, яка стала б національною українською церквою.

    »Крім того на західній частині України (головно на Волині) ширить свою пропаганду євангеличне лютеранство; підпоможені великими засобами з Америки, євангелицькі місіонери пожинають тут добрі жнива, прищіплюючи українському населенню раціоналістичний релігійний світогляд, невідповідний поглядам Східньої Церкви.

    »До таких сумних, анормальних настроїв у церковній ділянці доходить на Україні через те, що для українських патріотів немає гіршої перспективи, як повернутися знову у московське ярмо — однаково як у справах політичних, так і церковних. Коли б Ви дали собі труд відновити в своїй памяті всі ті факти які я викладав Вам у наших розмовах та які здебільшого зведені в мойому широкому меморіялі, поданому Найсв. Патріярхові, то Ви побачили б, що злука з Московською Церквою вже досить пригасила в українському народі той дух Святої Соборної Апостольської Церкви, який розвивався у нас під опікою Вселенської Церкви та який тепер знову відроджується. І не тільки в минулому, але і в нинішній час відновлена московська патріярхія ще більше провадить свою стару, шкідливу для нас, політику через свій єпископат, який став її політично-національною аґентурою на Україні. Відновлення служби Божої мовою, що була б зрозуміла народові, відновлення старих церковних українських традицій і звичаїв викликає упертий опір з боку московського єпископату на Україні, що намагається все звести до спустошених форм московського церковного життя. В. В., розуміється, уважно слідкуєте за сучасним життям московського патріярхату і мусите признати, що спілка з ним — то велика небезпека для Української Церкви. Ви знаєте, що нинішний голова московського патріярхату уступив з свого високого трону в такий час, коли його паства переживає смертельну небезпеку. Серед московської ієрархії навіть серед вищої, серед єпископів, буйно розвинувся дух большевизму і вже робляться енергійні заходи прищіпити той дух усій московській церкві. Не буде дивно що коли В. В. читатимете сього мого листа, то справи московської церкви будуть вже в руках большевицьких церковних елєментів, які ворожі до самого духа релігії, або почнеться з їх боку запекла роскладова та руйнуюча боротьба за церковну владу. На Україні, хвалити Бога, того ще немає. Там чистий дух відновленого церковно-національного життя не приймає в себе отрутної зарази московського большевизму.

    »І тепер я мушу закінчити тим, з чого почав. Московський Патріярхат натворив вже досить кривд Українській Церкві, що вважає себе дочкою Вселенської Церкви. Московська церква обманом і симонією вирвала дочку з обіймів її духовної Матері. Після того, ставши на послуги до московських цезарів, церква московська систематично угашала живий церковний дух на Україні, що розвивався під опікою Вселенських патріярхів. Коли ж Дух Божий знову оживив церковне життя на Україні та коли дочка звернула з мольбою очі до своєї Матері, а мене недостойного доля поставила передати сі мольби і я неустанно стукався в двері Вселенської Патріярхії, то двері ті так і не одчинилися і молитва не була послухана. Вселенська патріярхія заховала дипломатичну коректність своїх відносин до патріярхату московського, форму було додержано. Але чи зважили досить у Вселенському Патріярхаті, що сим актом формального умивання рук угашався дух Церкви Христової для 40-міліонового народу? Чи зважають у Патріярхаті й тепер, що лоґічний наслідок такого формального поступовання мав би бути один, а саме — прийняти печать большевицького антихриста, внести отруту в здорове тіло Церкви Христової на Україні?

    »Ні, Українська Церква знаходить у собі досить духової сили, щоб не піти тим погибельним шляхом, на який усі обставини її насильно штовхають. Правда, після сумного досіду вже менче надій покладається на Вселенську Матір; очі вже не з мольбою на неї звертаються, а з сумом опускаються вниз. Українська церковна думка шукає відгуку у інших автокефальних православних церквах, і можливо, що її заходи не будуть такі марні, як попередні. А коли б Господь і тут уготовав для Укр. Церкви новий тернистий шлях для випробовання її віри й доброї волі, то ми й тоді не втратимо нашої віри і не зложимо нашої волі на шляху до святої цілі — автокефалії нашої Церкви в єдиній надії на Голову Церкви Господа Іісуса Христа.

    »Прошу вибачити, що лист мій затягся довше та що, може, слово моє мало гіркий присмак. Але я певен, що Ви не розгніваєтесь на мене, бо добре знаєте, що вилилося воно з почуття спільного нам інтересу — блага Церкви Христової, про яку ми радуємось і боліємо. Радість подала мені звістка Ваша, що Вселенська Патріярхія саме тепер звертає свою увагу на потреби Укр. Церкви та інших церковних організацій на терені б. Росії. Буду тішитися надією, що заходи сі найскорше дійдуть до доброго кінця во славу Святої Східньої Церкви. І я глибоко певний, що Ваша так добре відома мені прихильність до Укр. Церкви, за Вашої надзвичайної енергії, дасть найкращі плоди для св. церковної справи, а Вам самим дасть найбільше духовне задоволення та незабутню память в історії Української Автокефальної Церкви«.