Обійшла увесь свій ридъ, рознесла хрестыкы та иконкы, а тоди пишла й до чужыхъ людей про все, що чула та бачыла, оповидаты. Слухають їи молодыци, немовъ ти бджолы солодку квитку обступають; слухають — не змыгнуть, а найпаче на саму Горпыну не наздывуються: йде вона — земли не торкається, балака, наче та дытына, стыхесеныка, до усякаго витається, передъ кожнымъ зменшається, всякому догожає. И въ хати Горпыныній тежъ стало, на диво, тыхо. Цикава Степаныда языка прыкусыла, забулася писень; Дмытро переставъ у хати цыгаркы курыты, а Ныкинъ хочъ и не стыхъ жартуваты, то почавъ зъ тымы жартамы бильшъ до сусидивъ учащаты.
Пидуть люде на поле, выйде й Ныкинъ зъ Дмытромъ та невисткою на роботу, зистанеться Горпына самитня въ хати, скыне запаски, поясъ, запалыть въ покрышци херувымського ладану поставыть на покути й почне заутреню, потимъ обидню одправляты; до самого «Достоянія» все, якъ єсть, за попа, за дяка, за клыръ проспиває. И сподобывъ же їи Господь за таке жыття праведне!
— Де бъ я не йшла, — росказувала вона молодыцямъ, — де бъ не стояла — усе мени святи янголыкы та монашенькы ввыжаються, все мени ихни голосы вчуваються: тонесенько такъ спивають: «Господы по-мы…луй!… Господы по-мы…луй!» И до земли прихылюся — чую, и на зо̀ри гляну — чую, и въ хати не стихають, — вже я швыдко прысвячуся.
— Сплоха не присвятышся, а витеръ въ одынъ часъ выб'є просо; выйды лышень хочъ на сьогодни загрибаты, — мовывъ їй якось Ныкинъ.
