свіцького стану, але спеціальна нехіть до гостя перемогла.
— Цур йому! — рішила Раїса і слухала далі. Гостю докучило стояти. Шукаючи очима, де б сісти, він тихо поніс свою загорнену у білий підрясник, скоріш жіночу, ніж чоловічу постать до садової лавки.
Раїса теж сіла з краєчку.
Отець Василь за пів-години, які просидів на лавці у шкільному садку, встиг пожалітися на свою п'яну, ліниву і не дбаючу про церкву парафію, розпитати у Раїси, хто вона й звідки, і навіть злегка докорити покійній вчительниці, що не вміла защепити молодому поколінню духа покори…
Раїса неохоче й коротко одповідала свому гостеві, але о. Василь благодушно не помічав того. Прощаючись, він ще раз запросив Раїсу в гостину.
Раїса ускочила в хату. Щоки в неї горіли, в грудях тріпалося прикре почуття несповненого обов'язку… „Треба було покликати до хати… перший раз прийшов… Та цур йому!.. — у-друге подумала вона. — Образиться? Покорно прошу. Не треба мені з ним ніяких зносин“.
Та зносини не порвалися.
Стара „матушка“ прислала якось їй тарілку малини, а коли Раїса трохи занедужала, Тетяна сповістила про це „батюшку“, він дав їй кілька порошків хіни і потому розпитував у Тетяни про здоров'я вчительки.
Проте Раїса не показувалась ані в церкві, ані в попівській господі, хоч була певна, що цим ображує духовну родину. „Нехай!“ уперто говорила вона і одводила тоді очі од вікна, в
15
