ставала сліпуче-білою. Коли вона потоком білої лави роздирала заслону ночі, на обрію на одну мить з'являлась в огняних рямах чорна сильветка з тополь, хат і вітряків і чезла, як сон. Околишня тиша була насичена трівогою, жахом навіть, тепле повітря мовчало, як залякана дитина. Здавалося — велитенський звірь-потвора наближавсь до принишклої землі, розкривав вогняну пащу і скалив чорні зуби. Од його дихання трусилися дерева і поховалось усе живе. Звірь усе наближався, ширше розкривав пащу, частіше дихав полум'ям… Чулось вже далеке ричання… І враз сталося щось незвичайне: тихе повітря стрепенулось, скрутнулось, шарпнулось в бік, знялось над землею і з божевільним жахом кинулось тікати… Воно мчалось наосліп у темряві, з свистом і сичанням перестраху, розбиваючи груди об стіни й баркани, пориваючи за собою пісок, листя, дерева й все, що лежало на його дорозі. А на здогін за ним так само мчалася чорна потвора, нависала над землею і позіхала полум'ям…
Раптом — гарр…
Від того рику затремтіла земля, забрязчали шибки і йойкнуло серце.
Раїса скрикнула. Ще раніше, за кожним гуркотом грому, вона неспокійно кидалась в кутку, поміж двома стінами і тихо постогнувала. Її витріщені очі і зблідлий, схудлий зразу вид світились у темряві фосфором. Вона чула, що волосся стало у неї тверде, як дріт, і щось холодне раз-у-раз доторкалося до нього. Ноги й руки були холодні, як лід, а в середині, у грудях, клубком котилась трівога. Але коли почалась канонада і над головою її покотились небесні гармати, Раїса скорчилася вся і забилась
17
