Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/29

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


— Змилуйтеся, батюшко, не гнівайтеся, я ж у тому спашу не винен...

Тут починалися рахунки за спаш або за якесь покрадене жито; о. Василь сердився, пирскав, червонів і настоював, щоб хлопця не записували. Це сердило Раїсу, та при людях вона уважала незручним нагадати попові свої права. Коли ж Раїса довідалась, що селяне почали перше, ніж до неї, ходити до попа з проханням за своїх дітей, вона обурилась і виявила йому своє незадоволення. О. Василь однак потрапив заспокоїти Раїсу, і все вийшло так, що вона ще мусіла дякувати йому. Та й як було не дякувати, або не слухати його! О Василь все знав і все міг. Треба було полагодити дах у школі, бо протікало, — о. Василь зараз знаходив майстрів. Потребувала учителька дров на зиму — о. Василь доглядав, щоб привезено сухих. Здумала Раїса їхати в управу або в містечко — о. Василь ставав у пригоді кіньми, і т. д. і т. д.

Раїса справді була вдячна йому за незчисленні дрібні услуги та ради, без яких вона в чужому селі почувала б себе далеко гірше.

Опріч того він їй подобався. На її погляд він був гарний: од його високого чола били спокій і шляхетність, сірі очі променіли щирістю, освічували тихим світлом ціле обличчя. І він був нещасний, лишившись так рано удівцем. Раїса чула часом у серці певну ніжність, якесь матернє почуття до цього знівеченого життя, і їй легше було вибачити о. Василеві, ніж кому иншому.

По від'їзді Тасі Раїса умовилася столуватись у старої матушки. Що-дня у-трьох вони ділили хліб-сіль. Це зближувало їх, немов ріднило.

27