Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


темній сосновій домовині. На дворі вив пес. Уперто, жадібно тяглася нота скарги в темряві. Отак вона могла б вити, коли б мала силу Та на що вити? Вона буде лежати тут без руху, без надії, аж поки ця пітьма не зміниться у вічну. Як жива квітка поміж картками книжки. Вона не хоче чути того чикання дзиґарів, виття собаки, не треба всіх тих згуків, що нагадують життя, хай буде тиша і невпинний, щемлячий біль одинокого безнадійного серця. Хай воно сходить кров'ю...

Як довго лежала отак Раїса, вона не знала. Вона пам'ятає тільки, що раптом почула на свому серці чиюсь теплу, м'яку руку. Вона розплющила очі. Над нею схилившись стояв Христос, а на чорному ліфі, там, де було у неї серце, лежала його біла й м'яка рука. Раїсі стало соромно і страшно. Вона скрикнула і зірвалась з місця. Привид зчез. Тремтячою рукою засвітила вона свічку й обтерла піт з чола. Вона не могла з певністю сказати, чи то був сон, чи привид, вона тільки й досі чула на серці дотик теплої чужої руки.

З того часу Раїса скорилась. Вона з покорою приймала грубість о. Василя, його усмішки, нехтування, а о. Василь немов упивався силою влади над старою панною і все частіше виявляв їй погорду. Єдиною обороною в Раїси стала покора. Чим більш о. Василь одпихав її від себе, тим з більшою саможертвою вона присвячувала йому свій час, свої сили. Вона залюбки оддала б йому останню краплю крови свого серця. Коли б він одтрутив її, як ледачу собаку ногою, вона з любов'ю й покорою припала б устами до тої ноги. Покора дивилась з її великих очей, світилась в жовтому висохлому

39